Читати книгу - "У відкритому морі, Петро Йосипович Капіца"

— Акуратніше натирайте підошви чобіт ганчірками і кидайте їх в різні боки, маючи на увазі не одну, а кілька собак. Не забудьте зробити це, і повертаючись назад.

— Єсть не забути!

Друзі розбудили Вітю, поснідали і витягли з комірчини сонного корветтен-капітана.

Штейнгардт, побачивши, що він знову попав у руки Восьмьоркіна, конвульсивно ковтнув повітря.

— Ви єсть проти слова начальника. Він давав мене гарантія на життя.

— Гаразд, поживеш іще, — сказав Восьмьоркін, міцно скручуючи йому руки за спину. — Але якщо дзявкнеш по дорозі, не подивлюся і на слово… Зразу готуйся кінці віддати. Ясно?

— Н-найн. Не розумію, що єсть кінці… Прошу перекладач.

— Вас ведуть до штабу, хоча слід би було відправити на шибеницю, — глузливо пояснив йому Калузький. — Конвоїри попереджають: за найменшу спробу втекти, подати голос, покликати кого-небудь — ризикуєте життям.

Міцно зв'язавши Штейнгардта і закутавши його в маскувальну плащ-палатку, друзі пішли прощатися з хворими.

Кльоцко лежав із похмуро затиснутим ротом. Хвороба ніби висушила його: грізний боцман на ліжку здавався маленьким і нещасним. Він погойдував забинтованою кистю руки і часом скреготів зубами. Важко було зрозуміти, спить він чи не спить… Друзі злегка доторкнулися губами до його блідого лоба і навшпиньках відійшли до Костя Чупчуренка.

В очах салаженяти вже з'явився осмислений вираз. Температура спала. Кость чув усю розмову з зондерфюрером і не міг збагнути, чому відтягають покарання.

— Повісьте отут цю жабу, — сказав він. — Ні для чого іншим віддавати, ще втече. А таких не можна живими залишати. Дайте хоч я… Мічман нічого не скаже, йому більше, ніж мені, перепало…

— Не журись, партизанам він не менше насолив. — Восьмьоркін з Чижеєвим попрощалися з салаженям, а тоді пішли до дівчат.

Катя по-чоловічому міцно труснула обом руки й побажала удачі, а Ніна лише кивнула головою і відвернулася. Але потім, коли друзі в супроводі Тремихача і Калузького ввійшли в темний прохід, вона наздогнала Сеню і рвучко притислася до його щоки.

Ніч була холодна й туманна. Над горами нависла важка імла. З моря дув пронизливий вітер. Десь вдалині підвивали й гавкали шакали, їх хрипкий гавкіт нагадував півнячий спів.

Друзі просувалися зі всіма необхідними пересторогами: попереду розвідником виступав Вітя, за ним, кроків за п'ятнадцять, Восьмьоркін з Штейнгардтом, а трохи позаду, замикаючим, ішов Чижеєв. Автомати у всіх були на зводі.

Вітя час від часу подавав сигнали збавити крок Він сам тінню прослизав наперед, перевіряв шлях, потім вертався, і друзі в тім же порядку вели Штейнгардта все далі й далі від моря.

Випещений зондерфюрер, підштовхуваний Восьмьоркіним, змокрів від незвичної ходьби гірськими стежками. Правда, спочатку він був відносно спокійний, та коли вони проминули приморську шосейну дорогу, Штейнгардт почав боязко озиратися.

«Вони ведуть мене в ліс, — догадувався він, — і там зроблять, що схочуть. Адже не важко доповісти: вбитий при спробі втекти. Вони, звичайно, перекинуті з Кавказу розвідники. Їм вигідно знищити мене, в глухому місці заховати труп і видати мої відомості за свою роботу. Це кар'єра. Ні, я повинен жити, хоч пораненим, але жити. Мені втрачати нічого. Біля лісу і на дорогах повинні бути наші секрети… Треба притишити хід, скоро світанок…»

Штейнгардт вміло вдавав, що задихається на підйомах. Ноги в нього то ковзались, то запліталися. Він кілька разів навмисне падав і робив вигляд, що із зв'язаними руками не може звестися. Він відтягав час, але в своїх хитрощах переборщив. Восьмьоркіну нарешті остогидло підводити і підпихати ледачого полоненого, і він відважив зондерфюрерові такого штурхана, що той під гору помчав риссю.

В цей час Вітя гарячково замахав гнилючком, що блідо світився в темряві. Сигнал означав: «Негайно зупиніться, небезпека». Восьмьоркін сіпнув до себе не до речі зраділого гітлерівця, нагнув його до землі й сам присів.

Шлях за чагарником пересікала польова дорога. Спочатку Вітя вловив хрускіт гравію під чиїмись важкими чобітьми. Але як тільки Штейнгардт побіг, шум кроків і шурхіт припинилися. Настала тривожна тиша. Якісь люди причаїлись на дорозі і прислухалися.

Вітя, пересунувшись на кілька кроків уперед, почув стриману розмову, нетерпеливе собаче повискування і дзенькіт ланцюжка. «Вівчарки», догадався хлопчина і поквапливо витяг ганчір'я, одержане від Калузького.

Восьмьоркін кілька секунд просидів без руху. Не бачачи піде товаришів, він підвівся і почав вдивлятися в передранкову білясту імлу. Раптом зліва до його слуху донеслося щось ніби пофиркування і сопіння. Моряк раптово повернув голову на звук і помітив здоровенного пса, схожого на вовка.

Обнюхуючи землю, пес підіймався під гору прямо на Восьмьоркіна. Він уже був біля найближчого куща.

«Стріляти не можна, — прикинув у думці моряк, — поблизу можуть бути гітлерівці… Вдарю прикладом». Восьмьоркін зробив лише стрімкий рух, щоб зняти автомат, як пес насторожено підняв голову і, глухо загарчавши, припав до землі, готовий до стрибка.

Людина й собака застигли одне перед одним у напружених позах.

«Не встигну зняти автомат, — подумав Восьмьоркін. — Доведеться ножем».

Він обережно дотягся пальцями до костяної колодочки, і цього руху було досить, щоб пес із гарчанням кинувся на нього.

Лише блискавична боксерська реакція і кмітливість допомогли Восьмьоркіну вивернутися від собачої пащі, що аж клацнула зубами. Відхиляючись, боксер звично садонув кулаком знизу догори, і це був такий удар, що собака, заскавучавши, покотився по землі. Не даючи вовкодаву отямитися, Восьмьоркін навалився на нього всім своїм тілом, вхопився за шерсть під горлом і почав душити.

Дужий пес гарчав, огризався, рвав одяг лапами, але не міг вирватися з могучих рук моряка.

Тим часом Штейнгардт схопився і кинувся по схилу в кущі. Він уже збирався закричати, покликати земляків на підмогу, але в цю мить звідкись узявся другий, ще більший пес. Штейнгардт