Читати книгу - "Інший вид, Алла Сєрова"

Аліна подумки прикидає, скільки має віддати за меблі для вітальні та кухні, і виходить, що таки багатенько. Вона з вдячністю думає про Ліку і Мар’яна — своїми подарунками на входини вони збули їй частину клопоту. Мар’ян… Такий гарний і такий надійний, із ним так тепло і зовсім не страшно. Ось тільки як бути з липким страхом, що огортає її щоразу, коли вона думає про те, що хтось може знову торкнутися до неї?

Аліна піднімає обличчя до сонця, крізь заплющені очі проходить червоне світло. Вона слухає себе та світ навколо і відчуває, що зливається, зливається з повітрям, напоєним пахощами літнього лісу і трав. І шелестіння листя, спів вітру, хлюпотіння води звучать в ній самій, наче мелодія чудернацького оркестру. Аліні спокійно і, може, оце якраз і є найбільше щастя.

— Ось ти де!

Аліні не треба розплющувати очей, аби знати, хто прийшов. Наталка. Аліна ще не знає, як ставиться до неї. Вона не одразу складає думку про людей, а про тих, що їй незрозумілі, то й поготів. І Аліна сторожко дивиться на неї — що їй треба, цій пещеній матусиній донечці? Чого вона припхалася сюди, порушуючи ту крихку рівновагу, яку Аліна щойно відчула?

— Не боїшся блукати лісом сама? — Наталка вмощується поруч. Вона така мала, що вмістилася на краєчку каменя, як горобець.

— Чого тут боятися? — Аліна гамує роздратування. — Нікогісінько. Наче вимерли всі.

Наталка здригається. Аліна, сама не знаючи, сказала те, що є правдою. Саме так і сталося. Вимерли. Наталка хоче сказати це, але щось стримує її. А ще вона відчуває чиюсь присутність — десь тут, недалеко, чийсь погляд пече її, і вона дивується, що Аліна не відчуває його.

— Чого тобі, Наталко? — Аліна розуміє, що її слова звучать не дуже люб’язно, тому посміхається, щоб якось пом’якшити свій тон. — Далеченько ти забрела. Чи заблукала?

— Ні, — Наталка дивиться в потічок. — Тебе шукала. Ти давно тут сидиш, я боялась, думала: ану, щось трапилось?

— А якби трапилось, чим би ти могла зарадити? — Аліні смішно, бо Наталка така мала й худа, що й себе, либонь, захистити не здатна.

— Не знаю. Та, дякувати Богу, все гаразд, — Наталка уважно розглядає Аліну. — Знаєш, ти дуже гарна.

— Ти прийшла, аби мені це сказати? — Аліна іронічно примружується. — Щось ти крутиш, мала. Кажи, що маєш на думці.

Наталка засмучено дивиться в воду, що масно блищить на сонці. Вона прислухається до світу й до себе, так само, як оце достоту Аліна, намагаючись зрозуміти, що її так непокоїть. Тривога, що роздирала її душу ще вдома, зараз видзвонює в її скронях, сковує жахом голос. Хтось прокинувся в цих горах, чийсь сон вони порушили своїм вторгненням, і не можна вже того ні змінити, ні виправити — їхні долі сплелися отут для того, аби добігло кінця існування того, Іншого, хто оце прокинувся від сну і хижим поглядом пече її чоло. Наталка змучено хилить голову на коліна. Ця дівчина поряд… така жива, сповнена енергії, і така незламна — попри всі страхіття, що їх посилала їй доля, — за що їй ще й це, хіба вона має бути тут? Має. То дідусь Яків суворо зазирає Наталці в душу. Має, бо в ній сила Перших, вона народилася жрицею Баст, хоч сама цього не знає і знати не може — ще не час.

Обличчя дідуся дивиться на неї з води, пливе між хвилями.

— Долю змінити не можна — хоч би який шлях ви обрали, станеться те, що має статися.

Наталка розуміє, що дідусь має рацію. Але їй так страшно цього сонячного літнього дня, і той жах не дає їй дихати. А на неї дивиться вже зовсім інше обличчя — такий гарний чоловік, що в Наталки аж серце заходиться: темне волосся спадає на плечі, високе бліде чоло, чудовий розліт брів над довгастими синіми очима в довгих віях, тонко окреслені вуста та погляд — замислений і трохи розгублений. Наталці хочеться торкнутися його волосся і… Їхні погляди зустрічаються. В його очах розпач і безпорадність. Золтан… Це ім’я само прийшло до Наталки. Вона знає, що його звати так. І ще знає, що зло — не в ньому. Та обличчя зникає, і день згасає в Наталчиних очах.

— Гей, мала, ти що, заснула? — Аліна торсає Наталку, і та повертається до дійсності. — Чи на сонці перегрілася? Ходімо назад, бо так і захворіти недовго.

Аліна взувається, зістрибує з каменя і допомагає зійти Наталці. Їй трохи прикро — бач, так гарно було сидіти отут, грітися на сонечку і ні про що не думати, аж принесли чорти цю дивну Наталку, порай її тепер. Аліна досадливо закушує нижню губу — люди іноді бувають такими набридливими! Не сиділося їй на місці, перевірити вона хотіла, чи все гаразд… Теж мені!

Раптом до Аліни приходить несподівана думка — Наталка прийшла сюди, турбуючись про неї, Аліну Соколовську! Ніхто ніколи не переймався її добробутом — та взагалі її існуванням, а Наталка, бач, потурбувалася! Роздратування відступає.

— Ти на мене розсердилась.

Це звучить не питанням, а простою констатацією факту, та Аліна вже не дивується.

— Вже ні. Спершу було трохи, та минулося.

— Я знаю, — Наталка зазирає в холодні очі подруги. — Ти боїшся людей, правда? Тебе багато кривдили, але тепер сама себе не кривдь, не відштовхуй нічиєї приязні, не бійся любити.

— Не розумію, про що це ти, — Аліна знову дратується. — Як маєш що сказати, то кажи, а не кружляй, як кіт навколо сметани.