Читати книгу - "Південноморські оповідання, Джек Лондон"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я послухав Отоо - і вийшло по його, тільки не за два роки, а за три. Потім залагодив я другу щасливу оборудку, а саме - заорендував в уряду пасовиська на Гвадалканарі, двадцять тисяч акрів на дев’ятсот дев’яносто дев’ять років, за номінальну вартість. Та умова пролежала в мене рівно дев’яносто днів, а тоді я продав її за великі гроші одній компанії. Саме Отоо завжди передбачав усе, Отоо був за головного порадника. Це ж він напутив мене купити на аукціоні за сто фунтів затонулого «Донкастера» - після всіх видатків на підняття та направу судна я одержав три тисячі чистого зиску. Далі Отоо порадив мені купити плантації на Саваї і торгувати кокосовими горіхами на Уполу.
Морем тепер мандрували ми рідше. Я розбагатів, одружився, почав жити по-панському. Але Отоо який був, такий і лишився. Він походжав круг дому чи тинявся по конторі з люлькою в зубах,- і, як і раніше, носив дешевеньку сорочку та пов’язку на стегнах. Я ніяк не міг присилувати його, щоб він тратив гроші. Він не хотів іншої нагороди, крім любові. І, далебі, мав її досить. Діти мої як не молились на нього; а моя дружина напевне б розбестила його, коли б тільки Отоо можна було розбестити.
А діти! Воістину, це ж він показав їм дорогу в широкий світ. Він учив їх ступати перші кроки, він упадав коло них, як вони нездужали, одного по одному, ще малюків, брав їх у лагуну і вчив плавати. А то ще розповідав їм, як живе всяка риба, як її ловити,- розповідав куди більше, ніж я знаю. Та й про ліс те саме. Мій Том семи років знав уже такі лісові тайнощі, які мені й не снилися. Шестилітня Мері вилазила собі без жодного страху на стрімку скелю, як не кожен би навіть дорослий і дужий чоловік виліз, а Френк у шість років умів діставати монети зо дна морського, де було сажнів три завглибшки.
- Мій народ на Бора-Бора не любить поган. Вони там усі християни. А я от не люблю християн Бора-Бора,- сказав він якось, коли я вмовляв його взяти скільки треба з тих грошей, що ми вкупі надбали, і одвідати котроюсь нашою шхуною рідний свій острів.
Я кажу «нашою шхуною», хоча юридично в той час вони всі належали мені. Я довго підбивав його вступити зі мною до компанії,- аж він сказав нарешті:
- Ми товариші відтоді, як загинула «Маленька Жанна». Ну, а як твоєму серцю так уже того хочеться, що ж... Зробімо все по закону. Справді-бо, праці тепер з мене ніякої, а витрати я роблю величезні: їм скільки хочу, п’ю, курю... Скільки ж то грошей іде на це все! Далі. Я дурно граю на твоєму більярді. Це теж гроші. Тільки багата людина може дозволити собі розкіш ловити рибу вудкою на рифі. Страшно здумати, скільки тратиться на волосінь та гачки! Так, треба щоб ми стали законними компаньйонами. Мені потрібні гроші. Я братиму їх у конторі в старшого клерка.
Отже, папери підписано й завірено... Але минув рік,- і я почав докоряти своєму побратимові.
- Чарлі! - сказав я.- Ти лукавий блудник, жалюгідний скупіяка, ти просто нікчемний краб. За цей рік тобі належить отримати кілька тисяч. Старший клерк дав мені цього от папірця, і в ньому стоїть, що ти за рік узяв тільки вісімдесят сім доларів і двадцять центів.
- А хіба там ще щось припадає? - запитав він стурбовано.
- Кажу ж, кілька тисяч.
Обличчя йому засвітилося, ніби з великої якоїсь радості.
- Це добре! - мовив він.- Гляди, щоб старший клерк записував усе, як слід, до останнього цента. Як мені буде треба грошей, я їх візьму.- Він помовчав і додав суворо: - А коли буде яка недостача,- що ж, докладе зі своєї кишені.
Пізніше довідався я, що ще перед тим Керазес склав заповіт Отоо і що тим заповітом, який зберігався у сейфі в американського консула, Отоо відписав мені, як спадкоємцеві, усе своє майно.
А потім прийшов кінець - як усім речам і вчинкам людським приходить кінець. Це сталося на Соломонових островах - там, де за буйної нашої молодості ми стільки вдвох працювали. І ось ми знову туди приїхали,- найбільше, щоб одпочити; опріч того треба було навідатись до своїх ділянок на острові Флоріді, та й хотілось роздивитись, як там із добуванням перлів у протоці Мболі. Ми кинули кітву біля острова Саво, мавши надію вторгувати щось цікаве.
У морі біля Саво аж кишіло акул. Тамтешні тубільці мають за звичай кидати мерців у воду, принаджуючи цим, звичайно, звідусіль акул. І от, видно, доля вже була така, що маленький, перевантажений місцевий човник, яким я плив, перекинувся. Нас було в човні - власне, трималося за човна - четверо тубільців та я п’ятий. Шхуна була ярдів за сто від нас. Я гукнув, щоб нам дали човна, аж раптом один із дикунів перелякано заверещав. Він міцно держався за корму і декілька разів укупі з нею щезав уже під воду. Потім пустився і зник зовсім. Акула вхопила його.
Решта тубільців спитувалися сісти на перекинутого човна. Я кричав, лаявся, ударив кулаком ближчого з них,- але дарма. Вони з жаху стратили розум і лізли на човна, ні на що не зважаючи, хоч човен навряд чи міг утримати хоч одного. Він став сторч, потім перекинувся, і тубільці знов опинились у воді.
Тоді я поплив до шхуни, надіючись, що човен, посланий звідти, врятує мене. Один із тубільців - за мною; мовчки пливли ми поруч, часом занурюючи обличчя в воду, щоб побачити, де акули. Коло човна знову почулись крики,- отже, загинув ще один. Придивляючись пильно в воду, я помітив величезну акулу, що тінню промайнула, як є, піді мною. Була вона завдовжки футів шість. Я добре все роздивився: тубільця, що плив коло мене, вона схопила за поперек і подалася з ним геть. Голова його, плечі та руки піднімалися над водою, і з горла вихоплювався жахливий крик. Так протягла його акула кількасот футів, а потім разом із ним зникла під водою.
Я плив далі, втішаючи себе
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Південноморські оповідання, Джек Лондон», після закриття браузера.