Читати книгу - "Південноморські оповідання, Джек Лондон"

думкою, що це остання голодна акула. Але незабаром з’явилась іще одна. Чи це була та, перша, чи вона встигла попоїсти деінде,- не знаю. В кожному разі, вона не дуже поспішала. Я вже не міг пливти так хутко, як передніш, бо весь час мусив слідкувати, коли вона почне атаку. Мені, як вона кинулась на мене, пощастило вдарити її обома руками в пащеку; від поштовху я сам насилу втримався на поверхні, але акулу таки відігнав. Потім вона стала знову наближатися до мене, звужуючи круги. В той самий спосіб я й удруге від неї врятувався. Третя атака на зле вийшла і для мене, і для неї. Акула збочила саме, коли я мав ударити її. Шкура її, шорстка, мов папір до шліхтування, обдерла мені руку від ліктя до плеча: на мені як на те була сорочка без рукавів.

Борня та знесилила мене, і я втратив надію врятуватися. До шхуни було ще двісті футів. Я занурив голову в воду, вдивляючись, що наміряється робити акула. Раптом чиєсь темне тіло стало, як тінь, межи мною та хижаком... То був Отоо.

- Пливи до шхуни, пане,- мовив він весело, ніби все те було йому завиграшки.- Я знаю акул. Акула мені брат.

Я послухав його й поволі поплив уперед. Отоо плив поруч, межи мною та акулою, одбиваючи її напади, а мене підбадьорюючи.

- Такелаж на боканцях нікуди не годиться, вони приладновують фали,- сказав він... і пірнув, щоб одбити новий напад.

Шхуна була тепер за яких тридцять футів, а я остаточно стратив силу і майже не міг уже плисти. З палуби кинуто нам линву, та вона не досягала до нас. Акула зрозуміла, що їй не зроблять нічого, і набралася ще більшого зухвальства. Кілька разів вона ледве не вхопила мене, але все наспівав Отоо. Певна річ, сам він любісінько міг урятуватись, та не хотів кидати мене в небезпеці.

- Прощай, Чарлі! Видно, кінець прийшов,- задихаючись, вимовив я, бо відчував, що за мент піду на дно.

Але Отоо засміявся й мовив:

- Я ось покажу тобі нову штуку. Акулі зле доведеться!

Він пірнув за моєю спиною, де акула саме лаштувалася знову кинутись на мене.

- Ліворуч! - гукнув він.- Там линва на воді. Ліворуч, пане! Ліворуч!

Я повернув ліворуч - і наосліп уперед! Я вже сливе знепритомнів. Коли рука моя вхопилась таки за линву, на палубі розітнувся крик. Я повернувся, глянув... Отоо не видко було. Раптом він виринув. Обидві руки йому нижче ліктів були одірвані, із ран била кров.

- Отоо! - тихо покликав він, і любов бриніла в його голосі, любов світилась йому в очах.

Тепер, тільки тепер, в останню хвилину свого життя, назвав він мене цим іменем.

- Прощай, Отоо! - І щез під водою. Мене підняли тим часом на шхуну, і я зомлів у капітана на руках.

Так помер Отоо,- Отоо, що врятував мене замолоду, зробив з мене людину і врятував мене ще раз під кінець. Ми зустрілися з ним у пащеці в урагану, розлучились у пащеці в акули. Між цими подіями лежить сімнадцять літ щирої приязні. З певністю можу сказати, що ніколи ще чорний і білий не приятелювали так вірно, як ми. І коли справді Єговине око всевидюще, то не останнім у царстві його буде Отоо, єдиний поганин з Бора-Бора.

 

СТРАШНІ СОЛОМОНОВІ ОСТРОВИ

 

 

Безперечно, Соломонові острови належать до найнещасливіших у світі. Звісно, є ще й гірші місця на Землі,- але на кожного, хто прибув туди вперше і не може зрозуміти життя поза цивілізацією, Соломонові острови справляють враження страшне.

Справді, пропасниця та дезинтерія гуляють там безперестанку; повітря насичене отрутою, що призводить, аби їй тільки найменша ранка - злегенька, непомітно вдряпнуте на тілі місце - до тяжких хвороб та гнійних виразок. Кого з білих минула смерть на Соломонових островах, той звичайно вертається додому недужим, нездатним до життя калікою. Правда й те, що тубільці тамтешні й досі живуть дикунами, що вони велику мають охоту ласувати людським м’ясом і полюбляють складати колекції з людських голів. Як на них, це гідний слави вчинок, коли хто нападе на людину ззаду і так влучно цюкне її бойовим топірцем, що аж переб’є їй хребці нижче черепа. На деяких островах, як от на Малейті, і досі найдужче шанують того, хто може пописатися більшою кількістю вбивств. Людські голови ходять там за гроші, і найбільшу ціну мають голови білих. Часом кілька селищ місяць по місяцю складаються на винагороду, аж візьме її котрийсь одважний вояк, принісши скривавлену свіжу голову білої людини.

Все це так,- а бувають же, проте, люди, що, який десяток чи й два років проживши на Соломонових островах, тяжко потім нудяться за ними. Хто хоче там довго прожити, той мусить бути тільки обережний - і, звичайно, посідати щастя. Крім того, треба належати до особливого гатунку людей: мати на собі тавро неминучої білої людини. То повинна бути людина, долею призначена панувати. Вона мусить з незвичайним спокоєм ставати навіч хоч з якими несподіванками, бути безмежно самовпевненою, твердо вірити в перевагу своєї раси, ніколи не сумніватися, що один білий завше може впоратися з тисячею тубільців, а в неділю - із двома тисячами. Власне, ці риси й зробили білого неминучим. І ще: білий, коли хоче бути неминучим, повинен не тільки гордувати іншими расами і високо нести себе, але й не мати багатої уяви. Не треба йому також зважати на звичаї, вдачу та психологію чорно-, жовто- й червоношкірих, бо ж не це допомогло білій расі вторувати переможний шлях на всій земній кулі.

Берті Аркрайт не належав до таких людей. Він був занадто чутливий, занадто нервовий, мав забуйну уяву. Він так захоплювався життям, так палко сприймав усе околишнє. Словом, натура його зовсім не пасувала до життя на Соломонових островах. Їхавши туди, він таки й не гадав довго там прожити: п’ять тижнів, доки прибуде черговий пароплав,- цього, думав він, вистачить, щоб задовольнити цікавість до первісних форм життя, що охопила все його єство. Так принаймні казав він, хоча й іншими словами, туристкам, що їхали на «Макембо»; і ті дами мали його за героя: адже вони самі, як і личить цивілізованим мандрівницям, воліли знайомитися з Соломоновими островами