Читати книгу - "На гастролях в Микитянах, Нечуй-Левицький"

- А після ку­пан­ня про­шу на чай до нас у са­док, - зап­ро­шу­ва­ла Ольга Павлівна усіх, - але стри­вай­те на хви­лин­ку! Ось за­раз я приш­лю вам най­мич­кою прос­ти­ряд­ло, гребінець та шма­ток ми­ла, - до­да­ла во­на на ході ко­ло причілко­во­го вікна.

Незабаром про­вор­на Ївга при­ка­та­ла й при­нес­ла всі ку­пальницькі при­чан­да­ли. Отець Зіновій на­ван­та­жив Лев­ка ти­ми при­чан­да­ла­ми, і ку­пальни­ки поп­рос­ту­ва­ли че­рез ви­гон проз церк­ву, пе­релізли че­рез пе­ре­лаз в ба­тю­щи­ну ле­ва­ду й пішли до річки навп­рос­тець, че­рез людські су­купні го­ро­ди по бо­роз­нах, де в одній са­дибі сли­ве щод­ня ку­па­лась уся ба­тю­щи­на сім'я.

На причілку зос­та­лась са­ма Софія Ле­онівна. Під вер­бою од­ра­зу ста­ло ти­хо, аж ніби мерт­во, та ще після га­му та го­лос­ної бучі, яку зби­ли мо­лоді жев­жи­ки. Спо­чат­ку ще бу­ло чуть зда­ле­ки го­лос­ну роз­мо­ву з ви­го­ну, але зго­дом і той гомін за­тих і за­мер. Гості од­ра­зу зник­ли, не­на­че крізь зем­лю пішли. Са­ме в жни­ва на ви­гоні нігде не во­ру­ши­лось ані жи­во­го людсько­го ду­ху, тільки чиїсь ове­ча­та ни­ка­ли попід ти­на­ми, хап­ком те­ре­би­ли свіжу зе­ле­ну тра­ву та ба­дил­ляс­те збут­лявіле зілля, що постіка­ло в завсідньому хо­лод­ку.

На Софію Ле­онівну нес­подіва­но спа­ла за­ду­ма, а потім і нудьга. Пе­ред її очи­ма все ніби ма­нячіли мо­лоді го­во­рючі та ве­селі жев­жи­ки й на­га­ду­ва­ли про ве­се­ле мо­ло­де то­ва­рист­во в її житлі в Києві. Во­на зга­да­ла усіх па­ничів, але ніхто з їх не при­па­дав їй так до впо­до­би, як кра­сунь На­зарів. І во­на й нез­чу­лась в тій глу­шині, як йо­го іскряні карі очі та ніби на­мальовані чорні бро­ви зас­ло­ни­ли і Фле­гон­тові карі очі, і всіх па­ничів та все ви­ни­ка­ли в її думці й на­ди­ли до се­бе і ве­селістю, і лас­кавістю, і ко­хан­ням.

Софія Ле­онівна озир­ну­лась навк­ру­ги. Пе­ред очи­ма прос­то про­ти неї стримів ста­рий час­токіл. За ви­го­ном зе­леніла ле­ва­да, об­сад­же­на вер­ба­ми, а далі на гор­би­ку на чо­ло­поч­ку ста­ра церк­ва ніби по­то­па­ла в ви­со­ких ли­пах та ди­ких гру­шах. І нігде ні жи­во­го ду­ху! Не­на­че усе се­ло ви­мер­ло. На Софію Ле­онівну най­шов сум. Во­на не ви­дер­жа­ла далі тієї сільської мерт­во­ти й тиші, схо­пи­лась з призьби, побігла мерщій в по­кої, на­ла­па­ла в ко­моді прос­ти­ряд­ло й по­хап­цем побігла й собі до став­ка прос­то шля­хом до греблі.

Софія Ле­онівна не зна­ла тих за­ку­точків по го­ро­дах, зас­ло­не­них гус­ти­ми гілляс­ти­ми вер­ба­ми, де зви­чай­но ку­па­лись по­таєнці мо­ло­диці й дівча­та, і поп­ря­му­ва­ла прос­то на греб­лю. Озир­нув­шись на ста­вок та на ши­ро­ке пле­со ниж­че од греблі під спус­том, во­на зійшла з греблі до пле­са. Їй зда­ва­лось, що во­на схо­ва­лась од людських очей за греб­лею в хо­лод­ку і в за­хисті, бо греб­ля бу­ла ви­со­ка, сли­ве на два сажні, а ниж­че од пле­са рос­ли старі вер­би та осо­ко­ри за ти­на­ми в людських го­ро­дах. Во­на по­ча­ла роз­ля­гаться ко­ло са­мої греблі й скла­дать оде­жу на хво­рос­ти­ни та хмиз, що ви­со­ву­вавсь з-під греблі й та­ра­су.

Але Софія Ле­онівна не зна­ла, що че­рез греб­лю йшов ве­ли­кий трахт на повіто­ве місто і че­рез греб­лю вря­ди-го­ди їха­ли лю­де й сно­ви­га­ли євреї.

«Одже жме­не вид­но з греблі. Але мені бай­ду­же за тих му­жиків, пас­тушків та міських жидів. Це ж не па­ни», - по­ду­ма­ла не ду­же-то со­ром­ли­ва панія й полізла в во­ду.

Ця книж­ко­ва сто­лич­на де­мок­рат­ка вва­жа­ла на се­лян, ніби на якусь ху­до­бу, пе­ред кот­рою мож­на бу­ло й не со­ро­миться.

«Це ж не лю­де, а якісь яг­ниці. А хіба ж мені со­ром пе­ред во­ла­ми та яг­ни­ця­ми?» - ду­ма­ла Софія Ле­онівна, роз­ко­шу­ючи в дрібненьких хвильках та бри­жах на плесі.

На греблі все ма­нячіли во­зи й лю­де. Який­сь місце­вий чо­ловік віз са­мо­туж­ки бідкою кулі, зу­мис­не спи­нивсь і по­чав роз­мов­лять з чо­ловіка­ми з пит­ля та ди­виться на неї: їм зда­лось, що то ку­пається жінка Лей­би, пи­са­ря з пит­ля, бо во­на без со­ро­му завж­ди ку­па­лась в плесі, нев­ва­жа­ючи на те, що її бу­ло вид­но з греблі. Софія Ле­онівна й тро­шеч­ки не со­ро­ми­лась і од то­го ча­су все ку­па­лась в спусті, ок­ре­ме од сво­го чо­ловіка й Лев­ка.

Але тро­хи зго­дом се­ля­ни довіда­лись, що там ку­па­лась не Лей­би­на жінка, а панія.

- Це ма­буть, якась про­ява, а не панія, ко­ли ку­пається на вид­ноті й лю­дей не со­ро­миться, - за­го­моніли лю­де по всьому селі.

Обполоскавшись наш­вид­ку в плесі, Софія Ле­онівна з ве­ли­кою труд­нацією доп­лен­та­лась до­до­му: після ку­пан­ня в неї все тіло ніби об­важніло й ос­лаб­ло. Во­на не­на­че впа­ла на стілець і при­че­пу­ри­лась пе­ред дзер­ка­лом. В по­ко­ях бу­ло ти­хо, аж ніби мерт­во. Тільки ве­се­лий промінь вечірнього сон­ця про­ми­ку­вавсь че­рез вікна, ся­гав на усю дов­жи­ну по­коїв і зве­се­ляв чис­то побілені стіни. Софія Ле­онівна взя­ла зо­лоті се­реж­ки й по­чеп­ля­ла їх, потім наділа чис­ту квітчас­ту блуз­ку, ніби об­си­па­ну пун­цо­ви­ми квіточ­ка­ми польово­го ма­ку. Після ку­пан­ня в спусті в хо­лод­них дже­ре­лах, що би­ли з дна в плесі, в неї вид став біліший і ба­га­то делікатніший. Во­на вже нап­ра­ви­ла­ся йти на чай до ма­туш­ки в са­док, як нес­подіва­но під вікна­ми за­ту­потіли па­ничі й рап­том убігли в по­кої. Софія Ле­онівна жалілась, що після ку­пан­ня не­на­че розімліла й лед­ве во­ло­че но­ги. Па­ничі в жар­ти вхо­пи­ли її з обох боків попід ру­ки і по­ве­ли че­рез гряд­ки та че­рез ви­со­ку міша­ни­цю й на­ро­би­ли па­то­лочі, не­на­че че­рез міша­ни­цю хтось проїхав во­зом.

В сад­ку під гру­шею сто­яв зас­те­ле­ний стіл з са­мо­ва­ром, сто­яли по­на­ли­вані ста­ка­ни чаю й хо­ло­ли. Ма­туш­ка все тур­бу­ва­лась, що па­ничі над­то за­га­ялись в школі, а чай хо­ло­не. Гля­ну­ла во­на в двір по­верх шта­хетів, аж па­ничі ве­дуть уд­вох Софію Ле­онівну попід ру­ки й ре­го­чуться. Софія Ле­онівна й собі ре­го­та­лась.

- Ну та й ве­селі ж ваші па­ничі, Фле­гон­те Пет­ро­ви­чу! - про­мо­вив отець Зіновій.

- Ведуть Со­ню, не­на­че бо­яри те­щу до зя­тя на пе­резві, - до­дав Флегонт Пет­ро­вич і побіг од­чи­нять хвіртку в са­док на­зустріч па­ни­чам.

- Ну та й дуріють же оці жев­жи­ки - обізва­лась ма­туш­ка Ольга Павлівна до от­ця Зіновія. - Знать ве­се­ла ма­ти ро­ди­ла їх обох.

- А Софія Ле­онівна, оче­ви­дяч­ки, й сприяє їм, - по­шеп­ки ска­зав о. Зіновій, - ма­буть, такі жар­ти при­па­да­ють їй до впо­до­би: пев­но, не ду­же-то ша­нується моя невістка, ко­ли па­ничі геть-то вже за­панібра­та по­во­дяться з нею, не­на­че па­руб­ки з дівча­та­ми.

- Ольго Павлівно! поп­ро­га­няй­те ли­шень оцих хлоп­чиків ло­ма­кою, щоб во­ни да­ли мені спокій, - про­мо­ви­ла Софія Ле­онівна й ніби впа­ла од уто­ми на стілець по­руч з гос­по­ди­нею.

- Коли ж не по­ду­жаю їх, бо обид­ва па­ничі