Читати книгу - "На гастролях в Микитянах, Нечуй-Левицький"

- Але це й доб­ре, що во­ни до­во­лок­ли ме­не в са­док. Я оце впер­ше ску­па­лась цього літа, і після ку­пан­ня в ме­не так об­важніло все тіло, що я на­си­лу доп­лен­та­лась од греблі до шко­ли, та оце й до вас з по­ма­га­ча­ми, - го­во­ри­ла Софія Ле­онівна і вки­ну­ла в ста­кан дві гру­доч­ки са­ха­ру та й по­ча­ла ко­ло­тить чай ло­жеч­кою.

Паничі посіда­ли за стіл і по­хап­цем сьорба­ли про­хо­лов­ший чай, не­на­че ха­па­лись ку­дись на служ­бу. Нар­кис Ам­фи­лохійо­вич На­зарів сидів про­ти Софії Ле­онівни і все піднімав її на сміх, що во­на ку­па­лась ко­ло греблі на та­расі та на хамлі під спус­том. Він оче­ви­дяч­ки за­ли­цяв­ся до неї. Після ку­пан­ня Софія Ле­онівна побіліша­ла, навіть трош­ки зблідла, ста­ла делікатніша на взір. Гарні чорні бро­ви ще ви­разніше ма­лю­ва­лись на біло­му чолі, а чи­малі карі очі ніби побільша­ли й ста­ли ви­разніші. Вто­ма од ку­пан­ня та од доб­рої про­маш­ки до річки над­да­ла її красі і делікат­ності, і якоїсь ро­ман­тич­ності.

Наркис На­зарів по­чу­вав, що той пог­ляд ка­рих, ніби втом­ле­них очей до­хо­дить до йо­го сер­ця й гли­бо­ко про­ми­кується в йо­го ду­шу. А чу­дові чорні бро­ви ма­ни­ли йо­го очі й не­на­че ла­щи­лись до йо­го сер­ця, а за­ду­ма в очах не­на­че по­ди­ха­ла на йо­го га­ря­чим по­ди­хом. Ре­зе­да роз­ли­ва­ла тонкі делікатні па­хощі попід гру­шею. І мо­ло­до­му хлоп­цеві уяв­ля­лось, що ті делікатні па­хощі вни­ка­ли в очі й бро­ви Софії Ле­онівни і що ти­ми па­хо­ща­ми повіва­ють на йо­го Софіїні очі та чорні бро­ви. Софія Ле­онівна ще й пе­редніше ду­же по­до­ба­лась йо­му, а те­пе­реч­ки в той чу­до­вий вечір, в гарній по­етичній глу­шині, під зе­ле­ним гіллям, під чис­тим синім не­бом та од­лис­ком вечірнього сон­ця в йо­го в серці роз­жеврілось й за­па­ли­лось щи­ре ко­хан­ня.

Наркис не зво­див очей з Софії Ле­онівни. Во­на пи­ла чай і вря­ди-го­ди зир­ка­ла на йо­го втом­ле­ни­ми, ніби бла­га­ючи­ми очи­ма. І в її серці з'явив­ся за­ро­док чо­гось більшо­го й дуж­чо­го, ніж зви­чай­на при­хильність до приємно­го й ве­се­ло­го кра­су­ня.

Висьорбавши чай, не­по­си­дящі, тов­кущі хлопці ки­ну­лись до дітей, що поп­рибіга­ли до сто­ла, і по­ча­ли з ни­ми граться. Па­ничі знать не ду­же-то ос­лаб­ли й об­важніли од ку­пан­ня, бо на­пе­ремінку са­ди­ли їх собі на по­ти­лиці й га­ня­ли з ни­ми кру­гом груші, не­на­че гра­ли в хре­щи­ка. Хлоп­чи­ки ре­го­та­лись, ха­па­лись ру­че­ня­та­ми за на­вислі груші та лис­тя, по­га­ня­ли їх і ньокалн, ніби на коні. Мо­лоді па­ничі не­на­че й самі зма­ли­лись, бав­ля­чись з дітьми, ста­ли, мов ве­ликі діти.

- Та годі вже вам дуріть! Пус­ту­ють, не­на­че малі діти; і вга­му­вать, і впи­ни­ти вас ніко­му. Сідай­те ли­шень та мерщій пий­те чай, бо за­то­го й са­мо­вар ви­чах­не. Он вже й че­ре­да йде, за­то­го вечір бу­де. Йдіть-бо! - гу­ка­ла ма­туш­ка на па­ничів.

Назарів ски­нув ди­ти­ну з по­ти­лиці, прибіг за­са­па­нии і сів на лавці попліч з Софією Ле­онівною, Во­на приємно осміхну­лась і не по­су­ну­лась далі од йо­го.

«Чи ти ба! при­су­нувсь, не­на­че па­ру­бок до дівки, аж плечі їх чер­ка­ються. Мо­же, в їх у Києві те­пер так по­во­диться. Гар­на ж у їх там пішла по­ве­денція», - ду­ма­ла ма­туш­ка, ма­ючи на думці сільський пог­ляд на же­ни­хан­ня й за­ли­цян­ня.

- Давайте гра­ти в чо­го-не­будь, чи в жельма­на, чи в сусіда, чи що, - го­во­рив Нар­кис На­зарів, вмос­тив­шись над­то щільно ко­ло Софії Ле­онівни, - чи ви пак, сусідко, за­до­во­лені своїм нас­тир­ли­вим сусідом? - про­мо­вив він в жар­ти до Софії Ле­онівни.

- Атож! Чом би пак і ні. Тільки сидіть ти­хо та не дурійте, як оце ви дуріли з дітьми, а то я лад­на пок­ли­кать іншо­го, смирнішо­го сусіда.

Назарів зітхнув, згор­нув ру­ки на гру­дях і не­на­че за­мер в одній пос­таві.

- От так-о, чи що б то? - про­мо­вив він трош­ки зго­дом.

- Про ме­не, й от так-о, - обізва­лась Софія Ле­онівна й по­чу­ти­ла, що їй ду­же приємно тор­каться об йо­го пле­че.

- Потривайте ж, я ле­редніше вип'ю чай та тоді вже й одуб­ну в отакій позі: сидіти­му мовч­ки й мов­ча­ти­му під ва­шим за­га­дом, - жар­ту­вав На­зарів і ха­пав­ся пи­ти чай сли­ве на­хильці.

- Ти та­ки доб­ра дзиґа: не по­си­диш ти­хо ні хви­ли­ноч­ки, то й труд­но тобі бу­де до­дер­жать своєї обіцян­ки, - ска­зав Лев­ко че­рез стіл.

- От тобі на! Тільки що був га­мар­ни­ком, а це од­ра­зу вже став дзиґою, - обізвавсь Нар­кис, - ска­зать по правді, я не люб­лю тих ха­мул, тюхтіїв та мов­чунів. Ой не люб­лю! Такі лю­де на­во­дять на ме­не стра­шен­ну нудьгу.

- То цеб­то й я на­вод­жу на вас нудьгу, бо ва­ша сусідка та­ки доб­ра ха­му­ла та мов­чу­ха, - жар­ту­ва­ла й собі Софія Леонівна.

- Я нев­до­во­ле­ний своєю сусідкою за об­го­во­рю­ван­ня та­ки са­мої се­бе, а не інших лю­дей. Про­щай­те! Зос­та­вай­тесь здо­рові! - ска­зав Нар­кис і при тих сло­вах ус­тав, ухо­пив за ру­ку сусіду й так здо­ро­во зду­шив, що во­на тро­хи не крик­ну­ла й лед­ве вдер­жа­ла крик.

- Та я ж вас не про­га­няю! Сидіть собі хоч і мовч­ки, ко­ли хо­че­те. Мені за це бай­дужісінько.

Назарів знов сів ко­ло Софії Ле­онівни й при­су­нувсь бли­зенько. Він поп­ро­сив у ха­зяй­ки ще ста­кан чаю, хоч йо­му вже й не хотілось пи­ти. Він пив чай по­ва­гом, по­ма­леньку. Йо­му бу­ло приємно сидіти по­руч з Софією Ле­онівною, і він був ла­ден сидіть і жар­ту­ва­ти з нею, до­ки й ніч впа­де на зем­лю, до­ки й місяць зійде.

Ради но­во­го гос­тя ма­туш­ка за­га­да­ла Ївзі го­ту­вать ве­че­рю для всіх. Ївга кру­ти­лась, як му­ха в ок­ропі, пат­ра­ла кур­ча­та й ниш­ком кля­ла Ма­шу, кот­ра в той вольний для се­бе час гу­ля­ла на греблі під вер­ба­ми з помічни­ком ме­ханіка Су­хо­дольським.

Сонце зай­шло. Над­ворі по­ма­леньку су­теніло. Ніч спус­ка­лась на са­док по­ма­леньку, ніби крадько­ма. Ма­туш­ка ми­ла по­суд. Стіл з гістьми не­на­че сти­ха то­нув в по­етич­них сутінках. Са­док не­на­че млів в теп­ло­му літньому повітрі. Густіша­ли тіні під гілка­ми груші, і вид в Софії Ле­онівни ще більше по­делікатнішав. Мо­ло­до­му Нар­ки­сові во­на зда­ва­лась яко­юсь східною царівною ка­зок Ше­хе­ре­за­ди. Йо­му уяв­ля­лось, що він якимсь чу­дом опи­нив­ся нес­подіва­но в ду­же да­ле­ко­му краї, ніби в чу­до­вих каз­ко­вих царських східних сад­ках, а ко­ло йо­го си­дить са­ма кра­су­ня Па­ри­за­да, опо­ви­та вечірніми по­етич­ни­ми сутіня­ми. І він не­са­мохіть на­ла­пав під ска­тер­кою її ру­ку й міцно стис­нув. Але Па­ри­за­да ніби розгніва­лась од та­кої на­хаб­ності зовсім не східно­го ли­ца­ря й за­раз вис­мик­ну­ла свою ру­ку й пок­ла­ла її на стіл.

Наркисові чо­мусь за­ма­ну­лось