Читати книгу - "Двічі по десять: обличчя і голоси, Іван Рябчий"

Те, що ви пишете, не можна швидко читати — ці твори треба споживати помалу, як рідкісну екзотичну страву. Та є у вас і цілком традиційна проза, наприклад «Любов завжди». Що вам ближче? І чого варто очікувати в найближчому майбутньому — текстовивертів, що не вкладаються в межі жодного з художніх напрямів, чи витонченої лірики?

Художник, виконуючи свою естетичну програму, змінюється. Це — закон творчості. Повість «Любов завжди» я писав дуже давно. Вона зроблена «під документ». Була інша епоха, я не був вільний від естетичних стандартів доби. Але це твір дуже чесний і мужній. Не хотів би вдруге переживати таку творчу трансплантацію...

Нині я який є, такий є. Пам’ятаю період творчого перекомутування, коли зачитувався Прустом. Описувати кущ шипшини на кількох сторінках... Якесь художнє божевілля... Колись так само бентежився від Коцюбинського. Це теж художня магія.

«Спасибі» за «текстовиверти»... Так, працюю в напрямі постмодерну. Це дивна «фішка»... Треба мати досить іронії, щоб перевертати, естетизувати художній досвід епох, створюючи Щось, яке мусить бути самодостатнім і, відповідно, світовим, та ще й з елементом етнічного у вищому розумінні. Фактично елітарна література. Хто намагається його опанувати, — навіжений...

Ви кажете «елітарна література». Чи не ризикує література, призначена вузькій суспільній верстві, до неї просто не дійти? Не боїтеся потонути у Леті?

Все залежить від того, який корабель. У справжньої літератури довге плавання... Елітарна література завжди буде — це естетико-художні «прохідники». Вони вивіряють мислення на ставлення до філософської парадигми часу. Все інше — масова культура. Вона потрібна. Це — підмурівок для вирощування пагінців нової культури..

Ваші тексти рясніють натяками і недомовками. Для майбутніх критиків стараєтесь? Ніколи не думали написати текст-розшифровання? КОГО Й ЩО Ви так старанно кодуєте?

Творчість — завжди недомовленість. Із неї виникає поліфонія сприйняття тексту. У мене достатньо розшифровань. Придивіться до приміток. Інша річ, що це художня гра. Це часто додаткове сенсохудожнє запаморочення… Можливо, це для майбутніх читачів і дослідників.

Тривалий час ви жили й викладали у місті, яке через історичне непорозуміння отримало химерно-глумливе назвисько «Дніпропетровськ», зараз живете й викладаєте у Запоріжжі. Можете охарактеризувати ці міста? Все-таки в історії України вони відіграли велику роль... Розкрийте таємницю: що це за «Галерея», «Галерея-2» та інші не менш загадкові місця народження ваших текстів?

«Галерея-2» буквально — перенесення музейного інтер’єру з Дніпра (Вітряні Потоки) у Запоріжжя (Пороги). Це мої колажі, картини друзів — усе, що дає духовну передоснову творчості, метафористичний віраж...

У сукупності регіон претендує на духовну метрополію... А ви знаєте, що над Хортицею часто зависає НЛО? Казка? Всесвітній контроль, чи що... Архетипи «Дніпро», «Пороги», «Січ», «Січеслав», «Дніпрогес»... Тут надзвичайно могутня аура, тут треба творити лише геніальне...

Україна, на жаль, — не духовно-інтелектуальний моноліт. У нас іще остаточно не пройшов процес суспільно-свідомісної ідентифікації. Ми ще багато в чому вторинні у ставленні до світового контексту, хоча це образливо для нашого національного егоїзму. Але про це треба говорити. Століття перебування на правах автономії позбавили нас захисного етнокоду, що відтворює потенціал національних геніїв, високо чи низько це звучить. Тому працюймо!

Стосовно НЛО над Хортицею... Хортиця — геополітичне і духовне середовище. Може, вони нас допінгують...

Слово Просвіти, 17—23 вересня 2009 року

Віталій Чернецький

…Вкрай важливо українцям краще познайомитися зі світовою постколоніальною думкою

Віталій Чернецький свого часу вилетів до Сполучених Штатів навчатися в аспірантурі — і залишився у США назавжди. Проте з Україною він пов’язаний не лише народженням: Чернецький — відомий славіст, літературознавець. А ще він перекладає українську літературу англійською мовою. Список перекладених вражає: Юрій Андрухович, Ірена Карпа, Катерина Бабкіна, Павло Вольвач, Сергій Жадан, Ірина Шувалова та ще чимало відомих уважному українському читачеві прізвищ. Перекладає Віталій і з російської: у його перекладах побачили світ твори Ярослава Моґутіна, Дмітрія Кузьміна та інших російських письменників.

У 1996 році Віталій Чернецький одержав докторський ступінь із компаративістики і теорії літератури в Пенсільванському університеті — одному з найстаріших навчальних закладів Америки, заснованому 1740 року Бенджаміном Франкліном.

Нью-Йорк, Ітака, Бостон, Ґрайсфальд (Німеччина), Огайо, Канзас — де тільки не викладав Віталій. Від 2009 року він очолює Американську асоціацію українознавства, з 2013 викладає на факультеті слов’янських мов і літератур у Канзаському університеті. Поле наукових зацікавлень Віталія Чернецького — російські, українські, східно- та центральноєвропейські, центральноазійські література і культура, інтелектуальна історія Росії та України, культурні аспекти глобалізації, постмодернізм і модернізм, постколоніалістичні та діаспорні культури, теорія кіно, фемінізм, ґендерні та ЛГБТ-студії тощо.

З Віталієм ми зустрілись одразу після презентації його монографії «Картографуючи посткомуністичні культури» (К.: Критика, 2013). Презентації, під час якої я весь час роззирався — чи не вистрибнуть, мов чорти з пекла, якісь прибічники традиціоналізму (а-ля скінхеди), щоби показати нам усім, де козам роги правлять. Адже з-поміж інших тем, які зачіпались у книжці, була й толерантність, існування ЛГБТ-культур у пострадянських державах. Доволі сумне існування…

Віталій — одесит. Щороку він обов’язково буває в Україні, навідує рідну «маму-Одесу» та Київ. Бере участь у численних конференціях. І щоразу наштовхує своїх слухачів на роздуми. Чи правильно ми живемо? Адже насправді — так було в 2013 році, так є й тепер — Україна перебуває ніби під скляним ковпаком, зосереджена на самій собі, ніби немає планети Земля, космосу навколо неї, бозона — частинки Бога — який пояснює Землю й космос та приховує незліченну кількість таємниць. Україна насправді дуже ізольована країна, яка переживає глибоку травму постколоніалізму.

«Я виніс на обговорення кілька ключових культурних парадигм, завдяки яким можна розгледіти обриси «постмодерности “другого світу”» і щойно посталої «постколоніяльности “другого світу”» — парадигм, що окреслюють глобальний культурний розвиток, притаманний посткомуністичному світові, однак відчутний далеко за його кордонами, адже постмодернізм, постколоніялізм і посткомунізм не були притаманні котромусь одному з трьох світів, а взаємонакладалися і змішувалися один із одним на багатьох рівнях». Так Віталій Чернецький презентував свою монографію. Ні, скінхедів-чортів не було. Авжеж, хтось підвівся і демонстративно вийшов. Але це демократія — кожна людина має право щось любити чи не любити. Головне, аби це не шкодило решті людей.

Колоніальний досвід — це психологічна травма…

Як ви потрапили до Сполучених Штатів? Чи був процес адаптації легким?

До США я потрапив цілком неочікувано. У совєтські часи