Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

У хаті панувала тиша, тільки Жепиця поралась біля вогню; як жінка, вона боялась Зноска більше, ніж П'ястун, — подала Зноску кубок пива… Огидний карлик взяв його, якось дивно зиркнув на господаря й гостей і тихенько захихикав, ніби сам до себе.

— Мати Жепице, — заговорив хрипким голосом Зносек, — у вас краще серце, ніж у інших. Принаймі зжалились наді мною; мене усі ненавидять! А чим я завинив? Перед ким завинив?.. Невже це я такий змій, як говорять про мене?.. Я ж нікому не виколов очей… Нікого не зачарував… Служу кожному… Слухаю всіх… Але мене ногами штурхають, плюють на мене… Кожен би задушив, якби міг…

І Зносек засміявся, попиваючи з кубка.

— Звідки ж ти знаєш, що тобі люди бажають лиха? — спитав П'яст.

— По очах їхніх видно. Ого, — мовив карлик, — у мене, П'ястуне, собачий нюх.

Помовчавши з хвилину, він вів далі:

— Ви чули новину?

— Яку? — спитав господар.

— У городищі, в милостивого пана, готується велика учта і велика радість… Набридло нам воювати й сваритися… Князь хоче помиритися зі своїми… Того, кому виколено очі, випустять — хай іде собі в світ. Хто знає, може, вони знову колись прозріють? Дядьків і племінників князь запросить до вежі, й вип'ємо за згоду на віки вічні!

Всі слухали мовчки.

— Ви повинні радіти, — сказав Зносек, — коли всі князі візьмуться за руки, тоді буде лад у нас!.. От і зараз збираються дрібні жупани і пруться в городище, кулаки нам тичуть під ніс, погрожують. Знають, що між князями чвари… А тоді цього не буде!

Він швидко закліпав очима і засміявся. Ніхто ще й словом не прохопився, як з подвір'я почувся чийсь голос. Всі повернули голови до дверей. На порозі стояв чоловік, одягнений у чорну свитку, з ціпком у руці, і божевільними очима окинув хату, ніби рахував усіх присутніх. Погляд його затримався на Зноску, і губи, що саме мали розтулитися, стиснулись. Навіть не привітавшись ні з ким, він повернувся назад, вийшов і сів на призьбі.

— Цей тільки побачив мене, — зареготав карлик, — і йому охота відпала гостювати й говорити тут.

Він допив пиво, поставив кубок, підвівся і, ставши посеред світлиці, сказав, узявшись у боки:

— Віш і Доман! Віш і Доман!..

— Ви знаєте мене? — спитав старий Віш.

— Я?.. На відстані, що можна проїхати за десять днів, знаю всіх, — кинув Зносек, — навіть клички псів у кожному дворі пам'ятаю. То чого б кметів мені не знати? Той, що поріг побоявся переступити, — старий Зємба… Хіба ні? Навіть знаю, з чим прийшов він і що рот йому заткнуло… Із сином його лихо трапилося в городищі… Він зчепився із Славоєм на учті, і порізали один одного… Потім ми його пустили на озеро, щоб протверезився, але він нажлуктився води і… здох…

Зносек знову зареготав, вклонився, позадкував до дверей, вискочив і зник.

Після того, як він вийшов, у хаті ще довго всі мовчали, ніби боялись, що той повернеться. Зємба все ще сидів на призьбі, чекав, мабуть, поки Зносек зникне з очей. Пройшло кілька хвилин, перш ніж він з'явився у дверях. П'ястун, як тільки той переступив через поріг, підвівся, щоб привітати його.

— Я прийшов розповісти вам про своє сирітство, — промовив старий. — У городищі сина мого вбили. Ледве ми знайшли тіло, щоб з усіма почестями спалити на вогнищі… Скажіть, любі браття, ми люди чи дикі звірі, яких безкарно можна вбивати?..

Він склав руки й замислився.

— У мене є ще двоє синів, — за хвилину промовив він, — я хотів би, щоб хоч вони залишилися живі та здорові! Де їх заховати? Як захистити їхні голови?.. Хвостек зуби на мене гострить.

Віш підвівся з ослона, наблизився до нього.

— Брате, — звернувся він, — час уже нам самим подумати про себе… Сідай і радь…

До невеличкого гурту тих, що погоджувались скликати віче, приєднався, таким чином, ще один чоловік.

До пізньої ночі вони ділилися своїм горем і шептались між собою. На другий день рано-вранці Доман і Віш виїхали з двору П'ястуна. Хоча старий Віш і залишив своїх людей у сусіди, він не поїхав за ними, — треба було б робити зайвий гак, — а завернув додому, де його чекали пильні справи. У лісі вони з Доманом розстались, і Віш найкоротшим шляхом, знайомими йому стежками, через пущу, попростував до свого двору. На другий день надвечір він був уже біля воріт; собаки, радісно заскавчавши, вибігли назустріч господарю. У хаті ще світилося, стара Яга, дрімаючи, сиділа при скіпках над куделею. За звичаєм, вклонилася чоловікові до колін; Віш сів на ослоні і, роззуваючись, почав розпитувати про дім та худобу. Розбудили старшого сина, він розповів батькові, що було зроблено і що трапилось за час його відсутності. Вовк розірвав вівцю, та вбити його не вдалося, тільки здобич відібрали… Це пастушки винні: обидва проспали.

Старий спокійно вислухав сина і, коли той хотів іти, дав йому знак залишитись. Яга з куделею вийшла в свою комірчину.

— Людку, — тихенько промовив він, — ми вирішили розіслати по дворах віці і скликати напередодні Купали старійшин на віче в городищі на Зміїному урочищі. Чи пошли когось, чи сам їдь… роби, як хочеш, я даю тобі волю, тільки треба поспішати.

— Я сам поїду, — відповів син, — воля ваша… Як когось посилати і комусь довіритись, краще самому зробити.

Але він смутно схилив голову. Старий глянув на нього і теж замислився.

Що буде, те й буде, а все ж треба їхати і зелену віць нести від двору до двору.

Коротка, похмура й таємнича розмова на цьому й закінчилась. Наступного дня, вранці, коли Віш прокинувся, сина вже не було дома.

Кілька днів минуло без жодних вістей, життя текло незмінно; у цих лісах люди траплялися дуже рідко. Після денної спеки ліг Віш відпочивати за огорожею, під дубами; собаки не цідходили від нього; раптом один із них схопився, скочив у бік річки й почав неспокійно нюшити. Звіра або чужу людину, мабуть, по-іншому привітав би; здивувався старий, побачивши, як пес радісно крутив хвостом, ніби почув десь поблизу знайомого. Проте нікого ще не було видно Кинувшись у лози, пес кілька разів радісно гавкнув, ніби лащився до когось. Віш підвівся з землі, зирнув і побачив: у лісовій гущавині