Читати книгу - "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон"

Черчилль переконував, що вся суть боротьби нації полягає у відстоюванні давніх англійських свобод і чи не найвищою з-поміж них є право, не боячись свавільного позасудового арешту, висловлюватись про уряд так, як думаєш. Звісно ж, декого дратували його слова, але так буває з кожною великою промовою.

А в’їдливому А. Н. Джерарду, який так невдало порівняв Черчилля з Лінкольном, варто було б нагадати, як у 1863 році «Таймс» написала: «Через безталанні заяви нещасного президента Лінкольна церемонія в Ґеттісбурзі перетворилася на посміховисько».

Реальність у тому, що численні критикани й причепи неодмінно робили своє діло, але нацистський режим такого ніколи б не допустив. Погляньмо ж на статистичні дані, наведені наприкінці книжки Тоя: радіовиступи збирали маси слухачів, рейтинги просто зашкалювали — слова Черчилля збадьорювали людей, розправляли їм крила, заряджали енергією та силою.

Холодок ішов у них спиною і сльози бриніли на очах; як описала Віта Саквіль-Вест, коли одного вечора почула його по радіо, — мурашки пробігли тілом, не через роздратування або збентеження, а від збудження та усвідомлення його правоти.

Саме в годину війни йому вдалось дібрати правильні слова, які досягали самого серця слухача, які, ймовірно, він не був здатен вловити у ранішій своїй кар’єрі. Та він не завжди говорив чисту правду. Гарольд Ніколсон повідомляв, що Черчиллеві підрахунки розмірів британського флоту навіть містили пароплави в озерах Канади.

Якось ґруп-кептен51 А. Телбот, який відповідав за контркампанію проти німецьких субмарин, зухвало засумнівався в статистичних даних стосовно затоплених німецьких підводних човнів. Черчилль відреагував: «У цій війні, Телботе, є двоє людей, які топлять підводні човни. Ви з ними боретесь в Атлантиці, я ж їх топлю в Палаті громад. І проблема в тому, що ваші темпи рівно вдвічі повільніші за мої». Та загалом народ відчував, що Черчилль із ним правдивий і відвертий стосовно загроз і викликів перед країною.

Людям подобались його дотепи, тому що сміх полегшував їхні життєві тривоги. Хоч його колега, член парламенту Чипс Шеннон, був серед тих, хто вважав таку «пустотливість» недоречною, людям загалом подобалось, як він називав нацистів «нарцистами», Гітлера — «гер Шикльґрубер»52, а Петена — «Пітейн»53. А понад усе, він говорив до людей легко зрозумілою мовою. У 1943 році Гарольд Ніколсон гарно це підсумував: «Виграшною формулою була комбінація видатних ораторських віражів і раптових піке в особисте й розмовне. З усіх прийомів цей його ніколи не зраджував».

Він повертався до одного з ключових приписів свого есе 1897 року «Риштування ораторського мистецтва» — використання коротких слів. Ми наче чуємо, як юний Черчилль крізь десятиліття нашіптує у зморщене вухо старому військовому лідеру, своєму 65-річному аватару.

«Слухачеві більш до вподоби короткі, домашні та звичні слова повсякденного вжитку, — каже він. — Коротші частинки мови зазвичай давніші. Їхнє значення глибше, вкорінене у національний характер; вони дужче спрямовані на простоту розуміння, аніж слова, що не так давно ввійшли в мову з латини або грецької».

І цей прийом простежується в усіх його великих військових промовах. Якщо поглянути в рукопис промови «Зоряний час», можна побачити, як він навіть закреслив слово liberated і замість нього вписав freed54.

Найкращим прикладом комбінації, озвученої Ніколсоном, тим піке від піднесеного до простого була безсмертна репліка про Битву за Британію. 20 серпня 1940 року — війна за панування в небі досягла піку. Власне, настав момент, коли в Британії не залишилось жодних резервів — фактично кожен літак перебував у повітрі, відбиваючи німецькі нальоти.

Генерал Гастінґс «Паґ» Ісмей, його військовий секретар, описав розмову з Черчиллем після того, як вони цілий день спостерігали за бойовими діями з бункера Королівських повітряних сил в Аксбриджі. «Я аж заслаб від страху. Коли пішло до вечора, бої в небі затихли, і ми поїхали автомобілем до Чекерзу55. Першими словами Черчилля були: «Нічого не говоріть. Мене ще ніколи ніщо так не зворушувало». Минуло хвилин п’ять, і він схилився в мій бік та промовив: «Ніколи досі на полях людських конфліктів не було, щоб настільки багато людей завдячували настільки багатьма речами настільки небагатьом»56.

Черчиллю потрібна була тиша не лише через те, що його переповнювали емоції, а й тому, що він хотів зробити те, що за таких обставин роблять усі хороші журналісти: озвучити й чітко висловити свої почуття.

Він починає в піднесеній манері — «поля людських конфліктів», а це помпезний і типово черчиллівський парафраз війни. А далі йдуть оті короткі англосаксонські постріли. Ви тільки погляньте, скільки ваги несуть слова.

«Настільки». Чим саме завдячується в незмірно великій кількості? Він говорить про вдячність: за оборону Англії, за тепле пиво, за передмістя, крикет, демократію, громадські бібліотеки, за все, що творить особливий образ країни і що перебуває у смертельній небезпеці перед силами люфтваффе.

«Багато». Хто ці «багато людей»? Він має на увазі всю країну, всіх тих, хто і за межами Англії залежить від того, чи вистоїть вона: французів, американців, усіх, хто сподівається на Гітлерову поразку.

«Небагатьох». Це давня ідея того, що в зусиллях і звершеннях небагатьох перед багатьма є особливого роду героїзм. «Нас кілька. Але щасливих», — записано слова шекспірівського Генріха V на жорсткому диску Черчиллевого розуму. А разом із тим і 1200 рядків «Пісень Давнього Риму» Маколея, з промовою Горація Коклеса, який стримав етруські орди і проголосив: «На тій вузькій стежині і тисячу спинять троє».

Хто чув ті слова, розумів, що Черчилль говорить про ту мізерну (порівняно з мільйонами тих, хто тримав у ті дні в руках зброю) кількість пілотів Королівських ВПС, які піднімалися в небеса і часто не повертались живими, та все ж впливали на хід війни.

Це ідеальна фраза, яка запам’ятовується одразу, як її почуєш, — англійською вона стисла та ритмічно ідеальна. Якщо схарактеризувати її технічними риторичними термінами, це класичний спадний триколон з анафорою, або повтором ключових слів. І кожен уривок, або колон, коротший за попередній.

(Ніколи досі на полях людських конфліктів не було, щоб)

настільки багато людей завдячували

настільки багатьма речами

настільки небагатьом.

Якщо цікаво, як звучить класичний висхідний триколон, ось Черчиллева неперевершена репліка 1942 року, після перемоги при Ель-Аламейні.

Це не кінець.

І навіть не початок кінця.

Але це, мабуть, кінець початку.

Коли він видав цей викрутас на бенкеті лорд-мера, усі від задоволення і здивування аж засміялись. А все тому, що останній колон вирізнявся хіазмом, а саме перестановкою «початку» і «кінця», аби змусити слухача замислитись над почутим і, знову ж таки, створити компактну цитату, яка етимологічно є цілком