Читати книгу - "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон"

Але такої помилки він уже більше не припускався. Тепер він завжди тримав при собі скріплений стос машинописних нотаток і анітрохи не соромився підглянути в них крізь чорну рогову оправу окулярів. За своєю суто літературною природою виступи Черчилля були цицеронівськими: це була декламація тексту.

У Палаті в нього бували й великі тріумфи. Погляньте лише на його стислі і яскраві виклади з економічних питань — роз’яснені наскільки, наскільки він їх розумів, перебуваючи на посаді канцлера Скарбниці. Та довгий час його кар’єри слухачі відзначали, що чогось бракує. Так, вербальна піротехніка йому добре давалась, але де почуття, де істина, де справжність? Якось у 1936 році Ллойд Джордж казав, що Черчилль був «риториком, але не оратором. Він лише думав, як фраза звучатиме, але не про те, як вона могла би вплинути на маси». А у 1909-му член парламенту, ліберал Едвін Монтеґю написав Асквіту: «Вінстон іще не прем’єр-міністр, але навіть якби і був — він неозброєний. Аудиторію, до якої звертається, він веселить та лоскоче, можливо, запалює — проте, щойно він іде, разом із ним зникає і згадка про те, що він сказав».

Навіть найзавзятіші прибічники помічали цей недолік. Лорд Бівербрук був одним із тих, хто в 1940 році сприяв просуванню Черчилля до влади; та й той у 1936 році зауважив, що «йому не вистачає нотки щирості, яку й хоче почути країна».

Черчилль часто більш ніж охоче визнавав свої вади. Він розумів, що надмір захоплюється словами, і цього не приховував. Та якось зізнався: «Я не так переймаюся принципами, які обстоюю, як враженням, яке справляють мої слова».

Мабуть, таким його сьогодні й можуть пам’ятати — старомодним та гіперболічним пишномовцем; оратором, який вважає кумедним назвати неправду «термінологічною неточністю» або з бездумною та приголомшливою упередженістю висловлюється, мовляв, індуси — «огидна смердюча раса, яка власній загибелі, що є заслуженою нею долею, запобігає тільки завдяки темпам свого розмноження».

Черчилля можна вважати людиною, чия любов до соковитого слівця навіть виходила за межі здорового глузду, людиною, якій бракувало життєво важливої нотки щирості — а отже, і такої вирішальної спроможності переконувати.

Та в 1940-му все змінилося, оскільки на той момент самі події сягнули власної гіперболічності. Криза, яка нависла над Британією, досягла піднесеності Черчиллевих промов. І вмить його словесна манера перестала здаватися надмірною чи старомодною. Тому що тепер саме від нього вимагалося розбудити древні інстинкти — глибоке прагнення острів’ян відбити атаку загарбника. І тепер небезпека була настільки серйозною та очевидною, що сумнівів у його щирості не виникало.

Як реакція на історичні події, з вуст Черчилля лунали одні із найграндіозніших з-поміж будь-коли проголошених промов. Не те щоб вони були шедеврами ораторського мистецтва. Варто лише порівняти спічі Черчилля і Гітлера напряму — перегляньте їх записи на YouTube, — одразу стає очевидним, що суто демагогічна потужність виводить нацистського лідера далеко вперед.

Правда й те, що в Гітлера на «розігріві» був Ґеббельс, який умів нацькувати публіку до антисемітичного шаленства; плюс він використовував прийоми вистави: прожектори, музику, смолоскипи і всіляке інше — задля посилення певного настрою. Та не в цьому секрет успіху його промов. Ви погляньте на самого Гітлера (якщо спроможні стерпіти його), оцініть усю гіпнотичність його образу. Спочатку, перш ніж він заговорить, висить довга й нестерпна пауза; затим він починає так м’яко, зі складеними спереду руками — та ось він звільняє їх, і разом із цим його голос наростає, жести, навіюючи страх, з енергійною плавністю та ідеальною синхронністю підсилюють крещендо його промов.

Перед ним на столі лежать якісь нотатки, та він мало коли звертається до них. Він, здається, говорить геть без підказок. А погляньте, що робиться з публікою: обличчя молодих жінок сяють від щастя, чоловіки кричать, а їхні руки, салютуючи, підіймаються, немов щупальця гігантського створіння з морських глибин.

Послухайте, як він доводить їх усіх до колективної кульмінації: лише короткими бездієслівними фразами — граматично безглуздими, але сповненими гіпнотичної сили. Політики стали наслідувати цю надвпливову техніку, поміж інших і Тоні Блер.

Та погляньте на старого доброго Черчилля. Ось він стоїть — із нотатками в руках, організованими, як збірка хайку на аркуші, але кожна з них є повноцінним і граматично правильним реченням, із виділеним основним дієсловом. Його жести в порівнянні здаються дерев’яними і навіть трохи невчасними: подекуди рука підлітає не в такт зі сказаним.

Що ж до способу подачі: дуже шкода, але в нас немає можливості оцінити виступи Черчилля у Палаті, доводиться задовольнитися записами радіопромов. У них теж чимало гарчання й характеру — але, звичайно, це не пихаті шумні тиради або безладні скажені випади; деякі з фраз навіть мають низхідний настрій, якось знесилено затухають. У Палаті, мабуть, він бував у більшому ударі, та все ж зрозуміло, чому рецензії були не завжди позитивними.

Насправді, як нещодавно виявив Річард Той у своєму чудовому дослідженні «Рик лева» («The Roar of the Lion»), те, що вся країна «об’єдналась із Черчиллем на чолі», є міфічним твердженням. А ось наш старий друг Івлін Во, користуючись сприятливою нагодою його смерті у 1965 році, знову додає стусана: «Нація об’єдналась? Ага. У 1940-му я служив вояком, і так, ми всі об’єднались… у презирстві до його промов».

Черчилль давно пережив свій «пік радіоуспіху», та все продовжував на нього сподіватись, казав Во. Дехто скаржився, мовляв, на радіо він був нетверезий, чи втомлений, чи застарий, чи надто старався справити враження. Річардові Тою вдалось розкопати вердикт одного клерка з Манчестера. А. Н. Джерард казав: «Коли говорить Черчилль, складається враження, ніби він переконаний, що від нього очікується “доставити вантаж”, ніби намагається спродукувати промову такої якості, що її передадуть нащадкам. Як ґеттісбурзький спіч Лінкольна. Проте, вважаю, йому жалюгідно це не вдається».

Річард Той дізнався, що солдати у палатах шпиталів, слухаючи Черчилля, викрикували «клятий брехун» або «бісова маячня». А після одного радіозвернення М. А. Пратт записав у щоденник слова своєї тітки: «Кепський із нього промовець».

Дехто недолюблював його за надто консервативні, чи надмір антикомуністичні, чи вкрай войовничі погляди. Вони вільно висловлювали свою думку через фінансовані урядом соціологічні дослідження. Коли б хтось почув, як ті розкольники безкарно чіпляються до великого лідера, то неправильно трактував би аргументацію Тоя, перевертаючи її з ніг на голову.

Проте критика з боку значної частини британської громадськості не так і применшує репутацію Черчилля. Зрештою, принаймні з його слів, — за що була та війна?