Читати книгу - "Недоступна примха, Ксана Рейлі"

— Все одно я тебе сьогодні поцілую, — сказав Давид після декількох секунд мовчання.

Я напружилася, а він різко схопив мене за руку та потягнув на себе. Я тихо скрикнула від несподіванки, коли опинилася на ньому. Насправді не очікувала, що він зробить таке, тому й не опиралася. Ми були так близько одне до одного, що наші губи майже торкалися. Я важко ковтнула, намагаючись заспокоїти своє серцебиття та своє важке дихання. Давид уважно дивився в мої очі та міцно тримав рукою мою талію, поки я сиділа на ньому.

— А якщо я не дозволю тобі поцілувати мене? — тихо спитала я.

— Я не буду тебе змушувати, поки ти сама не захочеш, — відповів Давид.

— Я хочу, — прошепотіла я та легенько поклала свої руки йому на груди, — але ще більше мені хочеться дізнатися щось про тебе. Ти дуже таємничий. Можливо, у тебе є причини не розповідати мені про свої проблеми, але я не хочу, щоб між нами були якісь секрети.

— Гаразд, — він обережно заправив пасмо мого волосся мені за вухо, — розкажи тоді щось про себе.

— Серйозно? Мені здається, що ми говорили про тебе.

— Ну, ти ж не хочеш, щоб між нами були таємниці.

— Добре! — я кивнула, намагаючись пригадати, що саме розповісти Давидові. — Ем, я ніколи не святкувала свій день народження.

— Чому? — поцікавився хлопець, насупивши брови.

— У мене не було друзів, а батьки... Їм було не до цього. Так, вони вітали мене й інколи навіть дарували щось. Той браслет — це єдиний подарунок від мами, і він зараз у тебе.

— Тому він такий важливий для тебе, — сказав Давид, а я кивнула. Він міцно стиснув губи в пряму лінію, наче злився на щось. Може, на себе? — Вибач, не знав. Я обов'язково віддам тобі його.

— Не треба, — заперечила я та легенько усміхнулася. — Нехай він буде у тебе. Так і я завжди буду поруч.

Хлопець уважно дивився в мої очі. Потім він поклав свою руку мені на шию та різко притягнув мене до себе, накриваючи мої губи своїми. Я намагалася протистояти йому, але не змогла. Мабуть, в цій грі програла я. Чи може, таки перемогла? Я поклала свої руки йому на шию, відчайдушно відповідаючи на поцілунок. Дивне тепло з'явилося всередині, розпалюючи бажання. Його теплі губи та ніжні дотики зводили мене з розуму. Мені хотілося більшого, чогось невідомого. Це бажання лякало мене, тому я зупинилася і трохи відсторонилася. Все ще важко дихаючи, глянула в темні очі Давида. Вони палали, а зіниці розширилися ледь не на всю райдужну оболонку. Мої, мабуть, були такими ж. Я легенько пройшлася пальцем по його обличчі, зупиняючись на невеликому шрамі над бровою.

— Це після аварії, — тихо сказав хлопець.

— Аварії? — перепитала я.

— Два роки тому. Була погана погода, а я сильно посварився з батьками. Швидкість завжди заспокоювала мене. Вирішив прокататися на байку, але не впорався з керуванням і злетів з дороги. На щастя, постраждав лише я. Травми не були надто сильними. Декілька переломів та струс мозку.

— Це жахливо, — сказала я та легенько торкнулася своїми губами до його шраму на чолі. Сама не розуміла, чому зробила це. — Тобі варто бути обережнішим, бо не хочеться, щоб це колись повторилося.

— Ти хвилюєшся за мене? — спитав Давид, уважно глянувши мені в очі.

— У мене не так багато близьких людей, за яких можна було б хвилюватися, але ти... Ти з кожним разом стаєш чимось більшим для мене. Це те, чого я не можу пояснити.

Я видихнула, а тоді нахилилася та поцілувала його. В один момент так сильно захотілося знову відчути його смак. Здається, ми обоє програли в нашій боротьбі. Чи може, така наша перемога?
Дивні відчуття переповнювали мене зі середини. Я зручніше сіла на його колінах та підсунулася ще ближче. Навіть його руки, які блукали під моєю спідницею, не лякали мене. Мені подобалися його обережні та водночас ніжні дотики. Попри те, що на вулиці було холодно, я відчувала жар. Мені хотілося позбутися цього одягу — клятого бар'єра, що заважав нам. У мене не було досвіду в романтичних стосунках, а тим більше — у чомусь більшому. Я завжди уявляла свій перший раз з особливою людиною та в особливому місці. У моїй уяві в такі моменти мною мало б керувати кохання. Зараз же я відчувала дике бажання, голод, якого ніколи не було раніше. Мною повністю заволоділа пристрасть, але чи було це кохання? Я не впевнена...

Теплі губи Давида знайшли чутливе місце на моїй шиї. Я затремтіла, але не від холоду. Мені хотілося його більше та ближче.

— Поїхали до мене, — сказав він, осипаючи поцілунками мою шию.

Його слова змусили мене повернутися до реальності. Я різко розплющила очі та напружилася. Давид, здається, відчув щось, бо зупинився та глянув на мене. Я спробувала сфокусувати свій погляд на ньому. Так не повинно бути! У нас всього лише перше побачення, а я вже ледь не віддалася йому на траві біля аеропорту. Мені раптом стало соромно і я повільно злізла з його колін. Ноги оніміли від того, що стільки часу сиділа на ньому. Я намагалася згадати, в який саме момент втратила свій контроль?

— Це не те, що ти думаєш, — заговорив Давид і прочистив горло. — Ми можемо просто...

— Глянути фільм? Пограти в шахи, чи почитати поезію? — продовжила я та глибоко вдихнула. — Ми надто далеко зайшли. Я... Я не готова до цього.

— Я розумію і можу чекати стільки, скільки тобі буде потрібно, — Давид ледь усміхнувся мені та поклав свою руку на мою. — Я нічого не зроблю, поки ти сама не захочеш цього.

Я кивнула та відвела погляд. Уся проблема була в тому, що я хотіла його. Так сильно, що готова була вже тут роздягнутися. Тільки це не те, про що я мріяла. Я хотіла кохання, а не похоті. Тільки не впевнена, що Давид колись зможе мені це дати.

— Мені справді час додому, — сказала я. — Уже пізно, а завтра на пари.

— Звісно, ходімо!

Давид піднявся та простягнув мені свою руку. Я без вагань прийняла її. Мене ще досі переповнювали емоції, а моє тіло палало. Мені було надто жарко. Давид почав збирати наші речі, а я швидко витерла свої спітнілі руки об пальто. Чомусь стало ніяково, хоч ми й тільки цілувалися. А що, якби я погодилася поїхати до нього? Моє серце одразу ж почало сильніше битися в грудях, але я похитала головою, щоб не думати більше про це. Я забрала плед з трави, а також взяла порожні коробки з-під піци.

Назад ми їхали мовчки. Я весь час перебувала у своїх думках, а потім мені взагалі захотілося спати.

— Все добре? — спитав Давид і глянув на мене краєм ока.

— Так, — я спробувала усміхнутися йому. — Дякую за цей вечір. Мені сподобалося.

— Я радий.

— Ми ще зустрінемося цього тижня?

— Думаю, що так.

Я кивнула та знову глянула у вікно. Згодом авто зупинилося неподалік від будинку Віталія Степановича. Мабуть, Давид не хотів, щоб нас помітили разом. Це і на краще, адже дядькові та тітці поки точно не варто знати про нас. Я глянула на хлопця, намагаючись вирішити, як попрощатися з ним.

— Гарних тобі снів! — сказала я та швидко поцілувала його в губи.

— Тільки якщо в них будеш ти, — мовив Давид, змушуючи мене усміхнутися та почервоніти. — Іди вже.

Я кивнула, але ще раз швидко торкнулася своїми губами до його. Мені хотілося закарбувати це відчуття надовго.

Коли я повернулася додому, то одразу ж лягла на ліжко та глянула у стелю. У голові було так багато думок, що я важко видихнула і заплющила очі. Моя пам'ять чомусь вирішила нагадати мені кожен наш з Давидом поцілунок. Я поклала свою руку на груди, в те місце, де у швидкому ритмі билося моє серце, а тоді різко розплющила очі. Наші поцілунки ніколи не були звичайними та спокійними. Кожен з них був сповнений бажання, а ще чимось сильнішим. Тим, у чому я боялася зізнаватися... Навіть собі.

Два дні ми з Давидом не бачилися. Тільки в коледжі зустрічалися поглядами, але він завжди раніше завершував наш зоровий контакт. Мабуть, не хотів, щоб хтось помітив. З однієї сторони мене це ображало, але з іншої — я розуміла, що так краще для нас обох.

— У тебе зараз побачення з Давидом? — спитала у мене Ліса, коли ми вийшли з коледжу після пар.

Лише подруги знали про наші з Давою стосунки й вони слухняно мовчали про це.

— Ні, — відповіла я та похитала головою. — Хочу піти в бар, у якому працює Паша. Вже давно обіцяла йому.

— Зрозуміло, — тихо пробурмотіла Аліса.

— Ти чим займешся?

— Не знаю. Мабуть, гляну якийсь фільм, чи почитаю. Потім подзвоню до Тасі й спитаю, як їй там у бабусі.

— Без неї тут нудно.

— Ага! — погодилася Ліса. — Наступного тижня вона вже повернеться, тому ми не встигнемо навіть засумувати.

— Ем, не хочеш піти зі мною зараз? — спитала я. — Мені буде приємна твоя присутність. Ми з тобою не надто близько спілкуємося вдвох.

— Згодна, — Ліса хмикнула. — Нас більше поєднує Тася.

— Насправді мені б дуже хотілося пізнати тебе ближче.

Дівчина деякий час дивилася на мене, примруживши очі. Потім вона усміхнулася та кивнула.

— Ходімо! Познайомиш мене нарешті з тим своїм другом.

Я взяла подругу під руку. Вона була вищою за мене, тому нам так було зручно йти разом. Бар ми знайшли досить швидко, адже він знаходився неподалік. На годиннику була лише четверта вечора, тому не дивно, що тут майже не було людей. Все-таки в такі місця частіше приходять ввечері, щоб розслабитися та випити щось.

— Ну і місце, — буркнула Ліса та скривилася, коли ми зайшли всередину.

Тут було не надто привабливо, але доволі непогано, як для паба. Я одразу ж помітила темні кучері Паші. Він стояв за барною стійкою та активно робив якийсь коктейль. Я схопила Лісу за руку і потягнула її туди. Ми сіли на стільці, що стояли біля бару. Схоже, лише тоді Паша помітив нас.

— Привіт! — радісно сказала я, а він чомусь насупився. — Нарешті з'явився час, щоб навідатися до тебе на роботу.

— Боюся спитати, чим ти була зайнята в інші дні, — пробурмотів Паша, але потім видихнув і усміхнувся. — Радий тебе бачити.

Він перевів погляд в сторону Ліси. Я згадала, що вони все ще незнайомі, тому представила їх одне одному. Ми відмовилися від алкоголю, тож Паша зробив нам каву. Між обслуговуванням інших клієнтів, ми спілкувалися. Тільки це була дещо дивна розмова. Ні про що...

— Пашо, мені так сподобався той напій, який ти приготував, — раптом біля нас солодким голосом заговорила Каміла. Я відкрила рота від здивування, адже навіть не помітила її тут. — Можеш, будь ласка, повторити?

— Звісно! — відповів Паша та мило усміхнувся їй. — Тобі тут, чи сказати Каті, щоб піднесла до столика?

— Я почекаю.

Хлопець кивнув та почав робити якийсь коктейль. Ми з Лісою перекинулися поглядами. Каміла навіть не зважала на нашу присутність. Паша зробив напій та поставив склянку навпроти дівчини.

— Дякую! — сказала вона та широко усміхнулася. Потім Каміла зробила ковток і задоволено закотила очі. — Ммм... Цей коктейль вже який день рятує мене від поганого настрою. В тебе золоті руки, Пашо.

— Мені приємно це знати, — мовив він, дивлячись на неї.

Вона підморгнула йому, а тоді попрямувала в кінець зали. Мабуть, вона весь цей час там сиділа. Паша проводжав її своїм зацікавленим поглядом. Надто довго і зосереджено, що дуже підозріло.

— Звідки ти її знаєш? — спитала я і тим самим змусила його повернути голову в мою сторону.

— Тобто? Це наша клієнтка. Вона сюди уже третій день приходить.

— Що вона задумала? — прошепотіла я та глибоко вдихнула. — Ви з нею тісно спілкується?

— Настільки, наскільки можна працівнику та клієнту, — буркнув Паша.

— Але ви вже перейшли на "ти".

— Вона сама запропонувала. Не розумію, чому тебе це цікавить?

— Бо Каміла — це колишня Давида. Вона приходить сюди не просто так.

— А Давид — це той хлопець з клубу? — спитав Паша, а я кивнула. — Я так розумію, що ви тепер разом?

— Так! І він кинув її заради мене. Каміла, мабуть, дізналася, що ми з тобою дружимо. Вона хоче ближче підібратися до тебе, щоб знайти щось проти мене.

— Звісно! — роздратовано сказав Паша та закотив очі. — Невже ти справді думаєш, що усе крутиться навколо тебе і твого Давида? Не віриш, що я теж можу комусь подобатися?

— Я не це мала на увазі, Паш. Я буду рада, якщо у тебе з'явиться дівчина. Тільки не Каміла, будь ласка.

Хлопець підійшов ближче до мене та нахилився. Він уважно дивився мені в очі, а я помітила в них якусь стриману злість.

— Вона — клієнтка, — різко сказав Паша. — І на цьому крапка!

Він розвернувся та почав далі працювати. Ліса глянула на мене і просто знизала плечима. Я глянула в сторону Каміли, а вона не відривала свого погляду від нас. Значить, весь цей час слідкувала за нами. Я помітно напружилася, адже була впевнена, що вона не просто так приходить сюди. Такі бари — точно не для неї.

— Що ти задумала, Каміло? — про себе прошепотіла я.