Читати книгу - "Недоступна примха, Ксана Рейлі"

Мені хотілося якнайшвидше розповісти Давидові те, що я побачила. Цікаво, як він відреагує на це. Я розуміла, що вони з Камілою достатньо близькі, але була маленька надія, що хлопець не захищатиме її.
У нас так і не було можливості зустрітися. Коли я телефонувала йому, він був зайнятий у спортзалі. Потім у нього мала відбутися якась важлива вечеря з батьками та їхніми друзями. Я не розпитувала про це, бо відчувала, що Давид не дуже хоче ділитися.
Я сиділа у своїй кімнаті та малювала картину. Ще два місяці тому тітка Дарина подарувала мені її. Це було красиве лавандове поле, в якому я завжди мріяла опинитися. Я набрала блідо-рожевий колір фарби на пензлик і почала обводити ним восьмий номер. Насправді я не вміла малювати, але з готовими контурами це було легко робити. Я так захопилася процесом, що навіть не помітила, як стемніло. Мене перервав рингтон мого телефону.

— Алло! — сказала я, не глянувши на екран.

— Ти ще не спиш? — заговорив Давид дещо сумним голосом.

— Ні, — відповіла я та відклала пензлик. — Захопилася малюванням. У тебе щось сталося?

— Все добре. Просто захотів поговорити з тобою.

Я легенько усміхнулася та зручніше сіла на стільці. Мені раптом захотілося опинитися десь в іншому місці, поряд з Давидом.

— Я біля твого будинку, — сказав він. — Вийдеш? Знаю, що вже пізно, але я хочу тебе побачити.

Я здивовано підійшла до вікна. На вулиці було так темно, що мені не вдалося нічого розгледіти.

— Гаразд, — погодилася я. — Зараз вийду.

— Чекатиму.

Я завершила дзвінок, а тоді швидко натягнула на себе кофту та джинси. Схопивши телефон, кинула його у кишеню. Я максимально тихо вийшла зі своєї кімнати та спустилася на перший поверх. Кожного разу, коли я виходила з дому ввечері, мені вдавалося вийти непоміченою. Добре, що в дядька та тітки міцний сон. Не хотілося б мені пояснювати їм свої нічні прогулянки.
Я вийшла з будинку та швидко попрямувала до воріт. Одразу ж пошкодувала, що не взяла куртки. На вулиці було надто холодно, тому я охопила себе руками.
Не дивно, що я не помітила автомобіля Давида з вікна, адже сьогодні хлопець був на мотоциклі. Він стояв у кінці вулиці, а коли помітив мене, то махнув мені рукою.

— Не думала, що ми сьогодні побачимося, — сказала я та зупинилася навпроти нього.

Давид сперся на свій мотоцикл і видихнув, опустивши голову.

— Я теж.

Він виглядав стривоженим та засмученим. Я уважно подивилася на нього, а тоді накрила своєю долонею його руку.

— У тебе щось сталося? — обережно спитала я. Він похитав головою. — Давиде, ти можеш довіряти мені.

— Знаю, Валь.

Я напружилася, бо він ніколи не називав мене так. Для нього я завжди була Тіною, чи Валентиною.

— Розкажи мені. Ти ж для цього сюди приїхав, правда?

— Це так дивно, — сказав Давид і ледь усміхнувся.

— Що саме?

— Те, що тільки з тобою мені хочеться бути справжнім.

— Для мене ти все ще закрита книга, — мовила я та глибоко вдихнула. — Можливо, мені вдасться пробитися крізь твої стіни.

— Ти вже це зробила, — прошепотів Давид і відвів погляд. — Сьогодні у нас вдома була вечеря з сім'єю татового друга. Усе було чудово, але мій братик вирішив завітати до нас в гості. Слава, як завжди, влаштував справжній спектакль. Батько готовий був накинутися на нього. Знаєш, він би точно вдарив його, якби не інші гості.

— А ти? — тихо спитала я.

— Це була сутичка між батьком та братом. Я ніколи не вмішуюся, але Слава знає, що у будь-якому випадку я стану на сторону тата. Мама теж.

— Тобі ніколи не було шкода свого брата?

— Чому я повинен його жаліти? — Давид уважно глянув мені в очі. — Він сам винен у тому, що сталося.

— Не знаю, — я знизала плечима. — Мабуть, важко бути поганим сином.

— У нього був шанс все виправити, і не один. Він усіх їх втратив.

— Ти намагався з ним поговорити? Можливо, є якісь причини, чому він так поводиться.

— Звісно! — Давид закотив очі. — Тільки все зводиться до його ненависті. Слава настільки ненавидить мене, що навіть використав Камілу, аби помститися.

— До речі, про неї, — почала я. — Вона сьогодні була в барі, де працює Паша. Я бачила її. Мені це здається дивним.

— Камі не фанатка таких місць, але це могло змінитися.

— Боюся, що вона задумала щось проти мене. Може, Каміла хоче підібратися до Паші, щоб дізнатися більше про мене? Якщо вона взнає про моє минуле і про мою сім'ю, то точно цього так не залишить.

— Вона не дізнається про це, — впевнено сказав Давид.

— Ти ж дізнався, — буркнула я. — Тільки вона мовчати не буде.

— Не думаю, що Каміла буде діяти.

— Вона не готова відпустити тебе.

— Ми з нею вже все обговорили. Камі змирилася з моїм рішенням.

— Боюся, що ні. Вона кохає тебе.

Давид видихнув, а тоді взяв мене за обидві руки. Він уважно глянув в мої очі, а я ж дивилася на нього. Приємне тепло з'явилося всередині, коли я відчула, що він почав ніжно проводити своїм великим пальцем по моїй шкірі. Мабуть, Давид сам не помітив цього.

— Це не має ніякого значення, — сказав він. — Каміла вже у минулому.

Я кивнула, намагаючись повірити йому. Частинка моєї душі розуміла, що Давид надто ідеалізує Камілу. Вона зробила багато поганого, враховуючи зраду з його рідним братом, але він кожного разу пробачав. Чому? Це так дивно. Не думаю, що змогла б колись пробачити зраду.

— Ти, мабуть, змерзла, — сказав хлопець і почав знімати свою куртку.

Я не встигла заперечити, як Давид накинув її на мої плечі. Мені хотілося усміхатися, закутаною в його тепло та приємний аромат.

— Ти залишився у футболці. Краще я віддам тобі куртку, бо на вулиці холодно.

— Не треба, — Давид усміхнувся. — Мені вистачить твоїх обіймів.

Недовго думаючи, я підійшла ще ближче та міцно притулилася до хлопця. Він просунув свої руки між моєю кофтою та курткою, притягуючи мене ще ближче до себе. Я ж поклала свою голову на його плаче та заплющила очі, коли хлопець поцілував мене в голову. Ми мовчки стояли, обіймаючись. Мені було так добре, що навіть не хотілося повертатися додому. Та все ж через деякий час я відсторонилася. Давид поцілував мене на прощання, а тоді я повернулася додому. І хоч здавалося, що зараз нам нічого не заважає, я все ще відчувала між нами величезну прірву.

Тиждень пролетів непомітно. За цей час ми майже не бачилися з Давидом, бо він постійно був зайнятий. Все-таки у нього останній рік навчання в коледжі. З Камілою ми майже не перетиналися. Тих декілька поглядів, якими ми перекинулися, не дали мені відповідей на мої запитання. Я все ще підозріло ставилася до неї, але вона поводилася надто тихо. Може, Давид мав рацію і вона не збирається нічого робити?

— Привіт! — радісно сказала Ліса, коли ми зустрілися біля входу в коледж. Дівчина швидко обійняла мене. — Тасі ще нема?

— Як бачиш, ні.

— Дивно, бо вона ніколи не спізнюється.

— Може, вирішила не йти сьогодні на пари? — сказала я та знизала плечима. — Вона ж тільки повернулася від бабусі.

— Я вчора говорила з нею і Тася казала, що точно буде сьогодні. Чекай, це не вона часом?

Я повернула голову туди, куди дивилася Ліса, а тоді здивовано підняла брови. За цей тиждень Тася дуже змінила, що здалося мені дивним. Її, колись русяве, волосся стало світлішим та коротшим. Вона була одягнена в незвичний для неї одяг: короткі чорни шорти, біла блузка та піджак. Високі чоботи на підборах додавали цьому образу ефектності. Це виглядало дуже круто, але зовсім не в стилі Тасі.

— Нічого собі! — вражено сказала Ліса, коли почала обійматися з Тасею. — Тиждень в Італії пішов тобі на користь.

— В Італії? — перепитала я, насупившись. — Думала, що ти була у своєї бабусі.

— Так і є, — мовила Тася та обійняла мене. — Моя бабуся вже десять років живе в Італії.

— О! Це, мабуть, круто. До речі, маєш дуже цікавий вигляд.

— Це ті італійські жінки на мене так вплинули, — сказала подруга, сміючись. — Як вам моя нова зачіска?

Вона змахнула волоссям та часто покліпала своїми довгими віями. Ліса почала осипати Тасю словами про те, як сильно їй личить новий колір. Я ж лише усміхнулася. Чомусь мені більше подобалася та інша Тася.

— Я буду сумувати за твоїм натуральним русявим волоссям, — сказала я.

— Уф! — Тася закотила очі. — Це те саме, що сумувати за своїм минулим. Мені захотілося змін і думаю, що вони підуть мені на користь. Розказуйте, що тут у вас нового?

Ми попленталися до коледжу під розмови Ліси та Тасі. Я ж поринула у свої думки, бо чомусь відчула себе лишньою. Та і зміни подруги мені не подобалися. Мабуть, вони налякали мене, даючи розуміти, що тепер не буде так, як раніше.
Після пар я попрямувала до бібліотеки. З дівчатами ми домовилися зустрітися на виході з коледжу. Я досить довго шукала потрібну мені книгу, а потім ще й наша бібліотекарка кудись зникла. Коли я нарешті розібралася з цим, то швидко попрямувала до дівчат. Чомусь помітила на собі декілька дивних поглядів від інших студентів. Це змусило мене насупитися. Я побачила Тасю та Лісу біля коледжу. Вони стояли, перешіптуючись, а також дивилися щось у своїх телефонах. Дівчата не усміхнулися, коли побачили мене, а лише дивно глянули в мою сторону.

— Що з вами? — спитала я та хмикнула. — Що таке? Ви ділилися секретиками між собою, а я вам завадила? Агов! Чому всі так дивно поводяться?

Тася видихнула і кивнула, щоб я підійшла ближче до них. Я зробила декілька кроків в їхню сторону.

— Ми не думаємо, що це правда, — поспіхом сказала Ліса. — Напевно, Каміла все придумала.

Я одразу ж напружилася після цих слів. Тася повернула в мою сторону екран телефона. Я завмерла, бо мені не треба було навіть здогадуватися, що там. Варто лише глянути на знайомий аркуш — і я вже знала, що там написано. Неприємний клубок з'явився у горлі, а на очі навернулися сльози. Тепер усі знали, хто я така насправді...

— Мабуть, чергова вигадка якихось придурків.., — почала Ліса.

— Це правда! — просто сказала я та гірко усміхнулася. — Так, моя мама випиває, а тато тепер сидить у тюрмі. Я виросла у бідності й з чотирнадцяти років працювала. Віталій Степанович — це не мій дядько. У мене нема з ним ніяких родинних зв'язків. Ми придумали цю брехню, щоб ніхто не дізнався про моє справжнє минуле.

— Чому ти нам не розповіла? — спокійно спитала Тася, але я почула в її голосі нотки докору.

— Навіщо? Хіба б ви дружили зі мною, якби знали правду? Я просто дівчинка, якій в один момент пощастило.

— Валю, ти мала нам розповісти! — сказала Тася. — Ми не чужі люди.

— Я зрозумію, якщо ви не захочете більше зі мною дружити.

Я намагалася стримати сльози, але відчула, що вони все ж почали текти по моїх щоках. Швидко витерла їх, щоб дівчата не помітили. Принаймні, тепер я знатиму, що в цьому світі тебе не приймуть, якщо ти не така.

— Не говори дурниць! — сказала Ліса та раптом обійняла мене. — Ми дружили з тобою, бо нам подобалося. Ти дуже хороша і ми звикли до тебе.

— Валю, ти чудова подруга, — мовила Тася і теж обійняла мене. — Ніщо не зруйнує нашої дружби.

— Справді? — спитала я та глянула на них з надією.

Вони кивнули, а ще я помітила легеньку усмішку в Тасі на вустах.

— Пообіцяй, що розкажеш нам усе!

— Обіцяю.

Я повернула голову та побачила Давида, який прямував у мою сторону. Чомусь відчувала, що він не причетний до цього. Скоріше — Каміла. Тільки я не готова пробачити йому те, що він залишив ті папери навіть після того, як я розповіла йому правду. Дивне передчуття з'явилося всередині, а ще сумніви... Можливо, це таки його рук справа?