Читати книгу - "Я (не) втечу від тебе., Марі Керімей"

Глава 12

День почався явно не на мою користь... Я спізнилась на пари, а потім і на роботу. Хотілося кричати від жаху та болю, що стискав мої груди. На мене тяжко було дивитися. Та ще й настрій був паскудний. Ці дні видались для мене дуже тяжкими. 

Приїхавши додому, я хотіла якнайшвидше прошмигнути у свою кімнату, щоб не зустрічатися ще й з Олександром. Але доля і тут мене підвела. Він стояв біля східців у смокінгу весь такий сексуальний, що я не могла пройти повз цієї краси. 

— Куди так вирядився? — запитала та оглянула його прискіпливим поглядом. Після моїх слів усмішка відразу зникла з його обличчя. 

— Я бачу ти ще ображена на мене? — Запитав та спробував наблизитись. Я відступила на кілька кроків. В цей час ми більше були схожі на вовка і ягня. Він наступає, а я відступаю. І цей його самовпевнений вираз обличчя... 

— А я бачу, ти ніяк не відчепишся від мене. Яка тобі різниця, чи я ображена, чи ні? — Я знову відступила й відчула за спиною холодну стіну. 

— Маленька... Ти забуваєшся, хто я, — Олександр поставив свої руки по обидві сторони від моєї голови та дивився на мене з оскалом, з холодністю. Його вираз обличчя почав мене лякати. Холодний погляд, кам'яна гримаса. Зараз він був схожий не на того Олександра, який був зі мною ніжний увесь час, а на того, якого я зустріла вперше. Невже люди дійсно можуть так змінюватись?

Олександр нагнувся до мого вуха. Його гарячий подих викликав в мене мурашки по шкірі.  Я здригнулася і, затамувавши подих, чекала, що він скаже.

— Ти зараз підеш у свою кімнату та одягнеш те, що там лежить на ліжку. Потім тебе чекатиме візажист. На все в тебе пів години. Бажано не запізнюватись, — після наказового тону він відсторонився. 

Коли Олександр покинув вітальню, я нарешті змогла видихнути. Швидко піднялась у свою кімнату. Перше, що я помітила – це шикарну зелену сукню. Вона була вся вкрита дорогими каменями. Сукня була, до самої підлоги та з вирізом до стегна. Настільки розкішна, що можна було дивитися вічно. Біля неї лежали прикраси з червоним камінням і червоні туфлі.  

Спочатку я прийняла душ, висушила волосся, одягла свою розкішну червону білизну і лише тоді все те, що приготував для мене Олександр. 

Потім я вийшла з кімнати у вітальню, де на мене уже чекав візажист. Дуже вже мене зацікавило, куди ж ми йдемо? Адже Олександр ніколи не брав мене нікуди і я була цьому безмежно вдячна. Але що змінилось?   Може хоче вивести мене у світ, як чергову свою коханку?

Коли вийшла з будинку, на мене вже чекав Олександр у машині. Він сидів на задньому сидінні. Значить, має пити. З чого я зрозуміла? Він завжди бере водія, коли має вживати алкоголь. 

Сівши в машину, я відсторонилась від нього на далеку відстань. Я відвернулась  до вікна, щоб навіть не дивитися у його бік. Проте коли машина зрушила з місця, Олександр одним ривком притягнув мене до себе, міцно та болісно стиснувши мою талію. 

— Сьогодні ти маєш бути хорошою дівчинкою, — прошипів мені на вухо та вп'явся мені в губи свої поцілунком, до болю стискаючи моє стегно. Я скрикнула від болю та спробувала відсторонитися. 

— Тобто маю бути твоєю собачкою на повідку? — гиркнула я та одразу прикусила язик, коли побачила те, як напружився Олександр та скривив обличчя.

— Хай буде й так, — посміхнувся він, а я напружилась. Значить потрібно бути хорошою та всім посміхатись? Ну це я можу. 

Ми приїхали до якогось великого ресторану. На сходах була простелена червона доріжка, а по бокам від неї топталися папараці. Я напружилась і почала хвилюватись. Олександр вийшов з машини та відчинив двері з мого боку, подаючи мені руку. Я ступила на доріжку та Олександр притягнув мене за талію, поцілувавши в щоку. Почав йти зі мною по сходам до верху. Я чула як шепотілись ті журналюги про те, що Олександр знову з новою пасією. Що тієї п'ятниці він був з однією, тепер з іншою. Але вони не знали, що ми живемо разом уже більше, як пів року. Я відігнала від себе тяжкі думки, які на мене нахлинули, та почала щиро посміхатись на камери. Для мене це було настільки нереально та натягнуто, але інші вірили в мою щирість. 

Ми увійшли у простору залу та Олександр кілька хвилин позував зі мною біля арки. Я так посміхалась, що почали боліти вилиці. Я не розуміла цього пафосу. Мене аж нудило від цього. 

Потім ми пішли до якихось незнайомих мені чоловіків. Олександр радо представив їм свою супутницю, а вони захоплено мене розглядали. Вони почали про щось розмовляти. Краєм вуха я чула, що говорили про якісь папери, та мені не було до цього особливої цікавості. Моєму оку потрапив чоловік, який сканував мене поглядом. Я придивилась уважно та побачила, що то мій бос. Я посміхнулась йому та підняла келих догори в знак привітання. Він повторив за моїм жестом і посміхнувся. Я не відразу помітила, що Олександр сканував мене злісним поглядом і стис ще міцніше мене за талію, притягуючи до себе. 

— Хто це? — запитав він у мене, коли ми йшли до чергової пари чоловіків та їхніх дам, щоб привітатись. 

— Мій бос, — впевнено мовила я та поглянула на Олександра нахабним поглядом. 

— Значить, бос... — замислено протягнув він та задумався. Я промовчала та мовчки спостерігала, як Олександр говорив з черговими незнайомими мені людьми.

Мені зараз так хотілося бути вдома у теплому ліжку та читати улюблений роман. Я вже й не була рада, що взагалі пішла сюди. Але хіба в мене був вибір? Я тяжко видихнула. Потім прошепотіла Олександру, що зараз повернусь, та пішла від нього. Стала в куточку, попиваючи шампанське. Мені було зручніше спостерігати за всіма зі сховку, аніж бути в центрі уваги та чути у свій бік те, що Олександр знову завів собі чергову пасію. Або ще одне таке огидне:  <<Вона лише коханка на кілька ночей>>. І це тільки половина з того, що я чула у свою адресу за спиною. Вони так шепотілись, певно, думали, що я не буду чути. Але я все чула. Хоча краще б в мене відібрали слух, а в них мову.