Читати книгу - "Несподіване весілля, Ксана Рейлі"

— Чекай, ти привіз мене додому? — спитала я, відкривши рота, коли автомобіль заїхав у ворота будинку.

Може, я чогось не зрозуміла? Навіщо нам втікати, щоб приїхати назад в будинок, в якому живемо?! Це так безглуздо. Чи може, я набридла йому на тому святі й він вирішив позбутися мене таким чином? Ми так втекли несподівано, залишивши усіх гостей. Добре, що я хоч додумалася написати Аріні, щоб вона розібралася з усім, бо все-таки треба провести людей, попрощатися з усіма, забрати подарунки Гордія...

— Ти глухий? — голосніше спитала я, як тільки автомобіль заїхав у гараж.

— Не нервуйся, Полінко! — спокійним тоном сказав Гордій. — Ми на місці.

— Це я вже зрозуміла.

Я роздратовано склала руки на грудях, продовжуючи сидіти на сидінні. Хлопець вийшов з автомобіля, все ще тримаючи в руках коробку з моїм подарунком. Я закусила нижню губу та відвела погляд, щоб приховати свою усмішку. Мене справді тішило те, що Гордій так бережно поводиться з цією машинкою, хоч вона й іграшкова. Щоправда, мені не дуже сподобалося, що хлопець зняв рукавички, але вони йому, мабуть, заважали. Він відчинив біля мене дверцята й кивнув, щоб я вийшла. Я все ж вирішила здатися та повільно вибралася з авто. Гордій допоміг мені витягнути шлейф сукні з салону, а тоді зачинив за мною дверцята.

— І що тепер? — нетерпляче спитала я.

Хлопець міцно взяв мене за руку та потягнув у сторону металевих дверей. Я бачила їх ще раніше, але він завжди тримав у секреті те, що там знаходиться. Я трохи напружилася, бо просто не знала, що мені очікуватися. Може, в нього там кімната для катувань чи якихось сексуальних збочень? У моїй голові з'явився образ оголеного Гордія зі шкіряним батогом у руках та маскою на обличчі. Чому маскою? Сама не знаю. Моя уява змусила мене скривилася, бо це виглядало наче в дешевих еротичних фільмах. Він би кричав: "Ходи сюди, маленька! Я хочу покарати свою погану дівчинку. Ти будеш кричати моє ім'я всю ніч, задихаючись від задоволення. Скажи, що хочеш, щоб я покарав тебе! Скажи це!". Мої думки так розсмішили мене, що я не стрималася і голосно засміялася. Гордій дивно подивився на мене краєм ока.

— Що з тобою? — підозріло спитав він.

— Н-н-нічого, — відповіла я, заїкаючись від сміху.

Я прикрила рот рукою, щоб стримати своє чергове бажання голосно зареготати. Та з голови чомусь ніяк не вилітав образ Гордія в цьому червону світлі темної кімнати. Безперечно це було б дуже сексуально. Можливо, я навіть не проти побавитися з ним у такі ігри для різноманіття. Я похитала головою, щоб ці думки зникли з моєї голови.

Ми зупинилися біля металевих дверей і Гордій почав набирати якийсь код збоку від стіни. Потім він притиснув свій палець до сканера, щоб той зчитав відбиток, а тоді двері перед нами відчинилися. Я ще більше напружилася та завмерла на місці.

— Ходімо! — сказав Гордій і просто таки штовхнув мене в цю кімнату.

Всередині увімкнулося світло і я відкрила рота, роздивляючись приміщення. Воно було таким великим у сірих тонах, а по обидві сторони стояли різні автомобілі. Від старих раритетних до надсучасних.

— Це... Це все твоє? — вражено спитала я.

— Це наша сімейна колекція автомобілів, — відповів хлопець та кивнув на ряд з лівої сторони. — Ці переважно куплені дідусем, або татом. Я ж зараз віддаю перевагу сучасним автомобілям.

Він махнув на ряд з правого боку, де було так багато машин, що очі розбігалися. Червона, жовта, чорна, біла та навіть яскраво-зелена! Гордій відпустив мою руку і я повільно попрямувала вперед, розглядаючи автомобілі. Це місце було просто неймовірним, навіть кращим за ту виставку, де ми раніше були з Гордієм. Мені навіть лячно торкатися до цих авто, хоча і хотілося зробити це. Коли я обернула голову до Гордія, то помітила, що він витягнув машинку з коробки та поніс її в кінець приміщення. Я ж попленталася за ним, бо мене дуже сильно цікавило, що він збирається робити. Хлопець раптом зупинився біля вільного місця, де не було автомобіля, присів та поставив туди машинку.

— Серйозно? — спитала я та голосно засміялася. — Ти виділяєш окреме місце для цієї іграшки?

— Ну, це не звичайна іграшка, — сказав Гордій і випрямився. — Це ж колекційна модель. Їй місце серед моєї колекції, Поліно.

Я усміхнулася та чомусь засоромлено поправила свою зачіску, відводячи погляд. Напевно, не хотіла, щоб він зрозумів, що його слова все ж дуже подобаються мені. Навіть цей милий жест з моїм подарунком. Він міг просто поставити його десь у будинку, або залишити серед усіх інших дарунків. Але Гордій приніс цю машинку сюди й поставив її серед цих автомобілів, в яких вартість кожного досягає майже мільйону. Я помітила, що хлопець спостерігає, тому прочистила горло і склала руки перед собою.

— І який з цих автомобілів тобі найбільше подобається? — поцікавилася я. — Думаю, що точно є той, який ти цінуєш найбільше.

Гордій пройшов повз мене та почав повільно прогулюватися між автівками. Потім він зупинився біля звичайної сірої іномарки.

— Ось цей! — сказав хлопець.

Я трохи насупилася, адже цей автомобіль навіть не личив до цієї колекції. Він був з тих, які можна кожна дня побачити на вулиці чи десь у дворі. Я очікувала, що він як мінімум покаже якийсь раритетний спортивний автомобіль, або ж сучасну Теслу, яку я одразу ж запримітила.

— І що це? — спитала я, коли підійшла ближче до нього.

— Звичайнісінький Мерс, — відповів Гордій і криво посміхнувся. Його очі раптом заблищали неприхованим болем. — Це авто мого батька.

— О! — все, що і змогла вимовити. — Це ж не те, на якому він розбився?

— Ні. З тієї автівки нічого не залишилося. Цей автомобіль він купив незадовго до аварії. Йому подобався цей Мерседес, бо це практично і дуже підходить до його статусу. Він же у мене був крутим начальником у компанії дідуся. — Гордій щиро усміхнувся. — Пам'ятаю, як тато кожного дня їхав цим автомобілем на роботу, а потім я завжди виглядав з вікна та чекав, коли він повернеться. У нас з ним було одне спільне завдання.

— Яке завдання? — поцікавилася я, бо мені справді хотілося більше дізнатися про цього хлопця. Він рідко бував таким щирим.

— Батько любив купувати старі автомобілі, які вже навіть не їздили, а потім ми ремонтували їх. Таким чином він пояснював мені усі тонкощі кожнісінької автівки. Ти не уявляєш, Поліно, наскільки кожен з цих автомобілів різний. Авто — це не просто залізо з гайками, як тобі може здаватися. Його теж потрібно відчувати. Тато вчив мене цьому, за що я йому безмежно вдячний. Він прищепив мені цю любов до реву автомобілів, скаженої швидкості, гудінню двигуна та відчуттями, які тобі дарують перегони. Так, це ризик, але адреналін компенсує все. І страх... Його нема, Поліно.

— Ти справді не боїшся, що можеш померти? — тихо спитала я. — Особливо після того, що сталося з твоїм батьком.

— Він загинув у звичайній аварії, а не на перегонах. Повір, інколи навіть безтурботна їзда містом може стати останньою.

— Чудово! — буркнула я. — Більше ніколи не сяду в автомобіль.

Гордій засміявся і глянув на мене. Я теж усміхнулася йому. Дідько! Мені страшенно подобалася ця легкість між нами.

— І який автомобіль з цих подобається найбільше тобі? — поцікавився хлопець.

Я оглянулася по сторонах та запримітила якийсь сучасний спортивний автомобіль білого кольору з чорними смугами. Здається, на ньому був логотип змії, що мені дуже сподобалося. Я повільно попрямувала туди, виляючи стегнами. Мені чомусь захотілося побути трішки спокусницею. Я нахилилася та легко провела пальцями по блискучому капоті, який так і манив, щоб торкнутися до нього.

— Форд Мустанг Шелбі, — заговорив за моєю спиною Гордій. — Не здивований, що ти обрала саме його.

Я розвернулася обличчям до хлопця, обережно сіла на капот автомобіля та опустилася на лікті. Потім закинула одну ногу на іншу. Розріз на сукні з легкістю дозволив мені це зробити, оголюючи ліве стегно.

— Чому? — тихо спитала я.

— Бо він у твоєму стилі, Поліно.

На обличчі Гордія з'явилася нахабна усмішка. Він підійшов максимально близько до мене та сперся на капот, поклавши руки по обидва боки від мого тіла. Таким чином наші обличчя були в лічених сантиметрах одне від одного. Здається, у мене збилося дихання, бо я чомусь почала важче дихати. А ще груди надто сильно здіймалися, що можна було помітити через мою сукню.

— Максимальна швидкість триста кілометрів на годину, — почав Гордій, — прискорення три цілих і дев'ять десятих, потужність сімсот шістдесят кінських сил.

— А скільки у тебе цих кінських сил? — прошепотіла я та провела своєю ногою по його гомілці, дивлячись йому в очі.

Він зімкнув губи в пряму лінію та опустив голову, стримуючи усмішку. Потім він знову підняв погляд на мене.

— Ти хочеш перевірити? — спитав він і підморгнув мені.

— Фу! — Я зморщила ніс. — Здається, уже раніше казала тобі, що не збираюся з тобою спати.

— Я і не кажу про це.

Гордій нахилився ще ближче до мене. Я вдихнула повітря, змішане з його запахом. Приємне тепло з'явилося в животі, змушуючи метеликів затріпотіти крилами.

— А про що ти тоді кажеш? — тихо спитала я.

— Ну, не знаю, — Гордій удав, що задумався, — віджимання, підтягування, підняття штанги, чи може, рухи у твоєму тілі? Залежить від того, чим саме ти вимірюєш силу.

— Точно не твоїми рухами, — тихо пробурмотіла я.

— Ну, це ти зараз намагаєшся звабити мене, а не я тебе, — просто сказав він.

— Здається, непогано виходить. Ти вже готовий накинутися на мене.

— Я і так уже майже на тобі, якщо ти не помітила.

Коли опустила погляд, то справді побачила, що наші тіла майже торкалися одне одного. Це змусило мене ще більше напружитися. Я трохи посунулася на капоті, але він був таким слизьким, що я з'їхала ще ближче до Гордія. Він так пильно дивився на мене, що мені чомусь стало ніяково, але водночас хотілося чогось більшого. Я помітила, що його обличчя нахилилося ще ближче. Він справді мав намір поцілувати мене. І коли він ледь зробив це, я зупинила його, поклавши свої пальці на губи хлопця. Гордій трохи насупився від нерозуміння того, що сталося.

— А де глядачі? — спитала я та почала оглядатися. — Де твій дідусь? Ти ж хочеш поцілувати мене лише як свою фіктивну дружину.

Я забрала руку від його губ, щоб він міг відповісти. Гордій раптом нахилився так близько до мене, що я відчувала його дихання на своїй щоці. Мороз пройшовся по моїй спині від того, як він дивився на мене.

— Я хочу поцілувати тебе як дівчину, з якою мені хочеться зараз це зробити.

— Вау! Як романтично, — пробурмотіла я.

— Мені подобається цілуватися з тобою, і я не буду приховувати, що хотів би чогось більшого. У тебе неймовірне тіло, про яке я думаю частіше, ніж мало б бути. Ти не уявляєш, як часто у моїй голові з'являються непристойні думки з тобою в головній ролі, — сказав він так легко, наче говорив про те, яку каву любить пити зранку. — Ти вабиш мене, і я не можу нічого з цим зробити. А тепер я хочу, щоб ти замовкла. І дозволь мені нарешті поцілувати тебе, Поліно!

Я не встигла навіть зреагувати, як його губи опинилися на моїх. Гордій так настирливо цілував мене, що я не втрималася та відповіла йому. Мені й самій страшенно хотілося цього поцілунку, а особливо після того, як він зізнався, що його все ж приваблює моє тіло. І так, він вабив мене не менше. Мені хотілося зняти з нього цей клятий піджак, сорочку та провести своїми пальцями по його грудях, животі та плечах. Можливо, не лише пальцями. Ці думки зводили мене з розуму, а поцілунок змушував задихатися. Наші губи рухалися в такт, язики спліталися, а руки досліджували тіла одне одного. Єдине — страшенно заважав цей одяг. Я вже навіть готова була зняти з себе цю сукню, бо мені було дуже жарко. Та водночас не хотілося руйнувати цей момент хіттю. Це було щось сильніше, сповнене почуттів та мовчазних зізнань. Здавалося, наче ми цим поцілунком зізнавалася одне одному у тому, що не могли сказати вголос. І я просто насолоджувалася ним так, як мені цього хотілося. Байдуже, що між нами буде завтра. Зараз мені хотілося, щоб він знав, які емоції та відчуття викликає у мені. Тому я не втомлювалася цілувати його, доки мало не знепритомніла від браку кисню. Гордій трохи відсторонився, а я поклала свою голову чолом на його плече, намагаючись внормувати дихання. Губи пекли від палких поцілунків, а почуття переповнювали всередині. Мабуть, я таки встигла закохатися в нього, бо такого в мене не було навіть з Ігорем.

— Ти в порядку? — глибоким голосом спитав Гордій біля мого вуха.

— Так, усе добре, — відповіла я та спробувала усміхнутися. — Це було щось дуже особливе.

— Аж занадто, — пробурмотів він. — Уже пізно, а мені треба рано прокидатися. Пропоную піти звідси.

Я не мала сил навіть сказати щось, тому просто кивнула. Хлопець раптом підняв мене та обережно поставив на ноги. Я і забула, що весь цей час була на капоті. Гордій міцно взяв мою руку та повів до виходу з цього приміщення. Він заблокував ті двері на спеціальному пристрої на стіні, а тоді ми попрямували до будинку. Мої туфлі вкотре їздили по плитці, але я вирішила не жалітися про це Гордію. Якщо він зараз підійме мене на руки, то я не витримаю і точно сьогодні залишуся в його кімнаті.

Ми мовчки зайшли в коридор, а потім піднялися разом. Весь цей час Гордій міцно тримав мою руку. Він зупинився біля дверей моєї кімнати, але не поспішав відпускати мене.

— Дякую тобі за цей день народження, — сказав хлопець, усміхнувшись, — і за подарунок.

— І за поцілунок, — додала я.

— За нього теж, — погодився Гордій. — Ти зробила незабутнє свято для мене. Я завжди пам'ятатиму його.

Мені хотілося сказати йому, що ці наші моменти теж назавжди залишаться у моїй пам'яті. Мабуть, розставання з ним буде найважчим моментом у моєму житті. Хлопець нахилився та легко поцілував мене в щоку на знак вдячності. Потім він відпустив мою руку та швидко зник у своїй кімнаті. Я важко видихнула, вдивляючись у двері спальні навпроти. Дурні непристойні думки з'явилися в голові, але я все ж змогла відігнати їх. Господи, я скоро перетворюся на якусь збоченку! Я зайшла до себе в кімнату та одразу переодягнулася в коротку нічну сорочку синього кольору. Навіть не було сил змивати макіяж, але я все ж змусила себе зробити це. Після цієї  рутини, я зручно лягла на ліжко. Міцно заплющила очі, намагаючись заснути, але дурне місячне світло заважало. Я довго крутилася з однієї сторони в іншу, але мені так і не вдалося заснути. Я роздратовано розплющила очі та подивилася у стелю. Ну чому цей місяць так сильно світить саме у моє вікно? Ще й штор нема! Не витримавши, я піднялася з ліжка. Мабуть, варто піти в іншу кімнату, або ж у вітальню на диван. Тут точно не зможу заснути. Я тихо вийшла зі спальні, закривши за собою двері. Довгий час дивилася на кімнату Гордія. У нього там точно місячного світла нема, а ще й штори є. Я довго думала, а потім все ж наважилася підійти до його дверей. Може, він спить уже? Я легко постукала, але не була певна, що хлопець почув. Потім повільно натиснула на ручку дверей і вони з легкістю відчинилися. Я всунула голову через невелику щілину всередину. Тут було темно, але я могла бачити тіло Гордія на ліжку.

— Навіщо ти прийшла? — спитав він, що я аж злякалася.

— Ти не спиш?

— Як бачиш, ні.

Я все ж зайшла всередину і зачинила за собою двері. Почала знервовано переступати з однієї ноги на іншу. Можливо, він навіть прожене мене, бо я приперлася до нього вночі.

— У мене в кімнаті дуже сильне місячне світло, — почала пояснювати, — а мені важко заснути через це. У вітальні боюся спати, тому я подумала, що може у тебе знайдеться містечко для мене?

— Я так і знав, що ти хочеш потрапити до мене в ліжко, — сказав Гордій і раптом засміявся. — Відчував, що ти прийдеш сюди.

— Це не так! — обурилася я. — Просто там місяць, а я не можу заснути. І купи вже нарешті в мою кімнату штори!

— Сама купиш. Можемо навіть разом поїхати в магазин і ти обереш собі ті, які захочеш.

— Правда? — здивовано спитала я.

— Правда, — сказав Гордій і відкинув ковдру біля себе. — Ходи сюди!

Я усміхнулася та повільно підійшла до ліжка. Мої щоки чомусь сильно почервоніли. Добре, що в кімнаті темно і він не зможе побачити цього. Я легко лягла на спину біля хлопця, а він накинув на мене ковдру. Між нами була достатня відстань, але я все одно відчувала напругу. Краєм ока глянула на Гордія. Він лежав на боці та дивився в мою сторону.

— У тебе м'яке ліжко, — пробурмотіла я. — Дуже зручне. І простирадла такі ніжні та гладкі.

Хлопець тихо засміявся. І навіщо я тільки говорю це? Мені треба терміново заткнутися.

— А я ще м'якший, — сказав Гордій з неприхованою усмішкою. — Гладкий та ніжний теж.

— І... І що ти мені пропонуєш? — спитала я та повернула свою голову в його сторону.

— Можеш підсунутися ближче, щоб дізнатися це. Я не кусаюсь, Поліно.

— Не знаю. Може, ти хочеш щось зробити зі мною погане?

— Нічого, що б тобі не сподобалося. До того ж ти сама прийшла до мене.

— Щоб поспати, — прошепотіла так тихо. Я натягнула ковдру трохи вище на своє тіло. — Ти змушуєш мене хвилюватися.

— Я ж нічого не роблю.

— Робиш, Гордію, робиш... Постійно тривожиш мене у моїх думках.

— Як і ти мене, — тихо сказав він. — Не можу заснути, бо думаю про тебе.

— Чесно?

Я уважно подивилася на нього, як це було можливо в цій темній кімнаті.

— Не бійся мене, Поліно. Ми всього лише допоможемо одне одному заснути.

— Як?

— Ось так! — Гордій просунув свою руку під мою талію та одним махом притягнув мене до себе. Таким чином моя спина зустрілася з його міцними грудьми, а він обійняв мене однією рукою, поклавши її на мій живіт. — З тобою зручно.

— Це було досить жорстко, — сказала я. — Те, як ти притягнув мене до себе, але мені сподобалося. Буде продовження?

— Спи! — Гордій поцілував мене в плече. — Добраніч, Поліно.

— І тобі, — прошепотіла я та все ж заплющила очі.

З ним було так тепло, затишно та зручно, що я навіть не помітила, як поринула у міцний сон.