Читати книгу - "Експрес до Ґаліції, Богдан Вікторович Коломійчук"

— І чоло йому протирайте. У воду можете додати трішки оцту, — ​почув ад’юнкт. 

— Зрозуміла, пане лікарю. Ой, гляньте… 

Вигук, очевидно, був пов’язаний з тим, що ад’юнкт раптом поворухнув головою і закліпав очима. 

— А, з поверненням, mein Freund[54], — ​уже трохи гучніше сказав лікар. 

Самковський розплющив очі, але через те, що був без окулярів, бачив украй погано. Втім, достатньо, щоб впізнати силует поліційного лікаря Ебергарда Фельнера. Точніше, поліційного патологоанатома… 

— Невже я вмер, і ви робите мені розтин? — ​запитав ад’юнкт, відчуваючи, що слова ледь вдається видушити з себе, наче риб’ячі кістки, що застрягли в горлянці. 

Фельнер засміявся. 

— Жартуєте, Самковський, — ​промовив він. — ​Що ж, це добре… Ні, ви живий-живісінький, і я не маю жодного бажання зазирати вам усередину. 

— Тут десь є мої окуляри? 

— Ох, прошу вибачення… 

Фельнер за мить насадив Самковському на носа його «додаткові очі». Ліве око бачило добре, а правому заважала дрібна павутина тріснутої лінзи. 

— Окулярам також дісталося, — ​промовив лікар. 

Все ж поліціянт тепер значно краще бачив його міцну присадкувату постать у білому халаті, накинутому поверх темно-сірого гарнітура, широке обличчя з крупним носом, акуратно підстриженою бородою і окулярами, значно масивнішими, ніж у нього. Волосся Фельнер мав кучеряве і всуціль сиве, проте воно міцно трималося черепа, на заздрість тим, хто в його віці — ​а доктору було під шістдесят — ​мав голову лису, як військова каска. 

Самковський крутнув головою, шукаючи своїм єдиним видючим оком володарку ніжного голосу, якій Фельнер давав розпорядження, проте від різкого руху в цьому самому оці потемніло від болю. 

— Не вертіться, дідько б вас узяв! — ​сердито промовив лікар і заходився поправляти йому компрес десь на маківці. — ​Ще бодай кілька днів мусите рухатися повільно, як канатоходець над прірвою. Затямте це. 

— Що зі мною сталося? — ​запитав Самковський, переводячи погляд з доктора на бридко-зелену стіну за його спиною, а потім на сіру, місцями пожовклу стелю. 

— Хтось добряче вперіщив вас по потилиці чимось важким, — ​відповів Фельнер, — ​усе, що можу наразі сказати. 

— Як це «хтось»? — ​Самковський відчув, як обличчя його багряніє від обурення, — ​у кнайпі була купа свідків… 

— Юначе, — ​перебив його доктор, — ​ви, мабуть, забули, що я не слідчий і не постерунковий! Переказую те, що чув, коли мені вас доставили сюди непритомного. Думаю, невдовзі до вас прийде хто-небудь з Академічної, от його й розпитаєте. 

— Було б добре, щоб прийшли зараз, — ​вже спокійнішим тоном, в якому чулося більше прохання, ніж ствердження, сказав ад’юнкт, — ​я маю повідомити дещо важливе в Дирекцію. 

Фельнер відхилив полу халата, за якою зблиснув срібний годинниковий ланцюжок, що тягнувся від борта піджака до кишені. Доктор дістав годинника і перевірив час. 

— Заледве восьма, — ​промовив він, — ​але, гадаю, це не проблема. 

— Восьма вечора? — ​перепитав Самковський. 

— Восьма ранку, — ​всміхнувся Фельнер, — ​сутичка в кнайпі сталася вчора. Morgenstund hat Gold im Mund[55]. 

Доктор був галицьким німцем[56], родом десь з-під Злочова[57], тому рідною німецькою послуговувався часто і залюбки. Попри те, ніколи не приховував, що має насправді «жидівське походження». 

— Отже, я пролежав тут цілу ніч? 

— Виходить, що так. Але, погодьтеся, краще тут, ніж у морзі. 

Самковский стрепенувся від цього жарту, як від укусу. 

— Зосю, люба, — ​доктор з несподіваним теплом у голосі звернувся до своєї асистентки, — ​спустіться, будь ласка, вниз до телефонного апарата. Зателефонуйте в Дирекцію і повідомте, що пан ад’юнкт прийшов до тями. Нехай пришлють когось. 

— Так, пане докторе, — ​почув Самковський ту саму фразу. Вона пролунала в нього десь над лівим вухом, отже, Зося сиділа біля його голови. Почулося, як вона підвелася зі стільця й рушила до дверей. Цього разу ад’юнкт вирішив усе-таки її побачити. Втім, доки повертав до неї зболену голову, асистентка вийшла. Самковський встиг зауважити лише тендітну постать у білому з дурнуватим сестринським чепчиком на голові. 

— А доки хтось доповзе сюди з Академічної, дуже рекомендую вам поспати, — ​озвався Фельнер, вимикаючи десь електричну лампу. 

Світла в палаті поменшало. Штори на вікнах тут розтуляти, видно, було не заведено. 

— Зовсім я не хочу спати, — ​промовив ад’юнкт і одразу ж після сказаного провалився в пекучу дрімоту. 

Розплющивши очі знову, Самковський побачив перед собою тонку пелену диму. В ніздрі вдарив запах тютюну. У палаті, крім Фельнера, був ще хтось, кому доктор описував стан пацієнта: 

— …струс мозку, тому дайте йому бодай тиждень, — ​долинуло до його вух. 

— Курва, в Дирекції й так бракує рук! — ​розпачливо відповів співрозмовник. 

Самковський спочатку впізнав голос, а вже потім зрозумів, що ці двоє говорили німецькою. 

— Пане директоре, — ​промовив він, спираючись на лікті й надіваючи на носа свої напіврозбиті окуляри, й вдруге за сьогодні почув: 

— О, з поверненням, Самковський. 

Фельнер та директор і далі сиділи собі за столом навпроти нього, тільки винувато загасили цигарки, ніби школярі, яких застукали за курінням у класі. Вільгельм Шехтель, начальник львівської поліції, був схожої з доктором статури, але, на противагу до нього, ​лисий і з виразним черевцем. 

— Як почуваєтеся? — ​запитав він у підлеглого, хоча відповідь була написана в ад’юнкта на блідому виснаженому обличчі. 

— Вам треба нові окуляри, — ​зазначив він ще за якусь мить. 

— Головне, що не знадобиться новий череп, — ​промовив Фельнер, — ​його власний, на щастя, вцілів. 

— Пане директоре, чи впіймали того типа, якого я хотів арештувати? — ​запитав Самковський, пропускаючи повз вуха їхні зауваження. 

— На жаль, ні, ад’юнкте, — ​відповів Шехтель. — ​Але ми взяли сучого сина, що вдарив вас по голові. Це його колишній співкамерник. Він поки мовчить, але, я певен, невдовзі заговорить і виведе нас на нього. 

— Того здоровила називали якось на ім’я… Здається, його звали Берл, і він вихвалявся втечею… 

Директор кивнув. 

— Берл Брюкнер, ​ми вже встановили. ​Колись утік з поїзда разом із Карелом Груммом. Вас ще не було тоді в поліції. До речі, обидвох їх заарештував колись Вістович. У тисяча вісімсот дев’яносто п’ятому чи шостому році. 

— Четвертому, — ​сказав Самковський. — ​Він назвав цей рік. 

— У покидька добра пам’ять, — ​скривився Шехтель. 

Ад’юнкт, розчарований до краю, поклав голову на подушку. Директор це, схоже, помітив. 

— Не впадайте у відчай, — ​заспокоїв він підлеглого, — ​спіймаємо ми вашого Брюкнера. Якщо він повернувся до Лемберга, то ховатися йому особливо ніде. Усі спільники його давно по в’язницях. 

Шехтель підійшов до його ліжка й поклав поруч на тумбу щось важке, загорнуте в брудно-білу шмату. 

— Ваш револьвер, — ​промовив він і додав: — Цілком імовірно, що ви поранили Брюкнера. Ми