Читати книгу - "Експрес до Ґаліції, Богдан Вікторович Коломійчук"

— Спасибі, пане директоре, — ​ад’юнкт раптом відчув, що слова начальника додали йому сил. 

— Відпочивайте, — ​по-батьківськи усміхнувся той. — ​Лікар каже, вам потрібно не менше тижня спокою… 

— Я повернуся, щойно триматимусь на ногах, — ​пообіцяв ад’юнкт, — ​думаю, знадобиться значно менше часу. 

— Гаразд, — ​кивнув Шехтель. — ​Будемо чекати. А наразі — ​на все добре. 

Директор попрощався також із Фельнером, потиснувши йому руку й нагадавши про домовлену партію в шахи на наступних вихідних. 

«У поліції не забудуть» — ​ця фраза тепер весь час крутилася в ад’юнкта в голові, доки врешті-решт не приспала його. 

Наступного дня поліційний автомобіль відвіз Самковського додому, де, пролежавши ще добу під наглядом щиросердної домовласниці, пані Рози Абрекової, на третій день, як і обіцяв Шехтелю, з’явився на службу. Біль у голові більше не тривожив, і нудити перестало. Залишилося тільки це препаскудне відчуття слабкості, через яке навіть прості завдання, як‑от піднятися вгору сходами, здавалися йому надважкими. 

Настрій у Дирекції панував гнітючий. Звісна річ, в такій установі зазвичай небагато причин для радощів, проте сьогодні всюди, від місця чергового аж до їхнього з Вістовичем кабінету, напруга відчувалася майже фізично. Декотрі колеги стримано привітали його з одужанням, після чого хутко бралися до роботи. У місцях для куріння не було ні душі, запах кави ширився між поверхами за цілковитої тиші, мов привид, хоча в інші дні гучних розмов, балачок і просто галасу, який би долинав з кабінетів, не бракувало. Можливо, тому, що за кілька днів надходив Великдень, а отже, й працювати в Страсний тиждень нікому не хотілося… Самковський намагався пригадати, чи рік тому тут панувала така ж атмосфера, але жодних спогадів із пам’яті не виринуло. 

Повітря в кабінеті було затхлим і важким. Зрештою, нічого дивного. Провітрювати було нікому. Не знімаючи плаща, ад’юнкт прочинив вікно і, сівши просто на свій стіл, кілька хвилин спостерігав за людською метушнею на Академічній: рота піхотинців місцевого гарнізону пройшла стройовим кроком кудись далі в бік Стежкової[58], торговець кошиками, обвішаний своїм крамом, почвалав з площі до вулиці Фредра, прямуючи, либонь, до Галицького ринку. Нечисленний гурт студентів затримався на хвилину поруч скверу і, обмінявшись конспектами, подався далі до Університету[59]. Квіткарки з первоцвітами в кошиках неспішно пофалювали у зворотний бік — ​кудись до площі Ринок. Сніг усе більше танув, сміття з-під нього потроху прибирали, й міське життя ставало на наступне, весняне коло свого цілорічного обороту. 

У двері постукали, й Самковський, відірвавшись від споглядання, вигукнув звичне в таких випадках «Прошу!». Зайшов черговий. Відмельдував, що за квадранс директор поліції чекає ад’юнкта у себе в кабінеті. «Це добре, — ​подумалося Самковському, — ​отже, має щось для мене…» Відповів черговому, що зрозумів, і глянув на годинник, аби точно відміряти час до авдієнції. 

Шехтель прийняв його, сидячи за своїм столом, на якому височіло кілька стосів паперу, стояла переповнена попільничка, а поруч з нею — ​відкоркована пляшка коньяку. 

— Вип’єте, Самковський? — ​одразу запитав директор. 

Ад’юнкт відмовився. Пити алкоголь після недавніх пригод було ризиковано. 

— Що ж, а я вип’ю… — ​промовив директор і, діставши звідкись з-під столу склянку, плеснув у неї порцію бурштинового трунку. — Гівняний день, — ​сказав Шехтель, зробивши довгий затяжний ковток, — ​гівнянішого й не вигадати… І це ледь не напередодні Великодня. І це за тиждень до приїзду в Лемберг міністра поліції… 

Самковський стояв навпроти нього, все ще не розуміючи, про що йдеться. 

— Ви не читали вранішніх газет? — ​здивовано запитав директор. 

— Не встиг, — ​зізнався Самковський, — ​боявся спізнитися сьогодні на службу. 

— Дарма, — ​відмахнувся Шехтель, роблячи наступний ковток, — ​ніхто б вам і слова не сказав… 

Він витягнув з-під паперів свіжий випуск «Kurjera Lwowskiego» й простягнув його ад’юнктові. 

— Ось, подивіться… 

«Жорстоке вбивство поліціянта!» — ​виднівся заголовок одразу на першій шпальті. 

«Вранці 13-го квітня неподалік станції Клепарів знайдено тіло 29-річного віцекапрала Симеона Шварца. Вбитий повертався додому після служби, коли ж зазнав нападу невідомого. Нападник завдав кілька смертельних поранень ножем або військовим багнетом, у тому числі вибрав бідоласі очі. Поліція просить зголоситися можливих свідків…» — ​прочитав далі Самковський. 

— І де цей чортовий Вістович, коли він потрібен? — ​почулося зітхання директора. — ​Щоб його холєра взяла у тій відпустці… 

Ця згадка про шефа неприємно вколола Самковського. Він повернув газету і, вирівнявшись, як жовнір, промовив: 

— Я можу взятися за цю справу, пане директоре. Зрештою, я вже за неї взявся. 

— Що ви маєте на увазі? — ​не зрозумів той. 

— Дозвольте висловити припущення, що вбивця — ​це той самий Берл Брюкнер. 

— Облиште ви цей свій протокольний тон, Самковський! — ​гримнув Шехтель. — ​Говоріть по-людському. 

— Тоді у кнайпі я чув, як він обіцяв, що вбиватиме поліціянтів. Думаю, справа в помсті за себе й Грумма, — ​промовив ад’юнкт. 

Директор помовчав якусь хвилину, дивлячись кудись у вікно, а тоді заговорив знову: 

— Що ж, якщо дві справи можна об’єднати в одну — ​це, звісно, добре… Поцілити двох птахів одним каменем… Гаразд, ад’юнкте. Будете відповідальним слідчим. Вістович обіцяв повернутися в понеділок, 16-го. Якщо до того часу не впораєтеся, він вам допоможе… Тільки Великодня, як бачите, у вас цьогоріч не буде. 

Самковський не стримав усмішки. Для нього не було гіршого покарання, як щороку на Різдво й Великдень вирушати на кілька днів додому, до рідного Дрогобича. У тісному будинку на Заваллє[60], де, крім його пиякабатька і згорьованої матері, мешкало ще дві молодші незаміжні сестри і дванадцятирічний брат, ніколи не було по-родинному затишно. 

Батько щоразу сідав за святковий стіл уже напідпитку. Він був поштарем, тож завжди мав привід вийти з дому, а вийшовши, не втрачав нагоди закласти за комір у якому-небудь дешевому генделику. Мати починала плакати через свою бідацьку долю, тицяючи пальцем на облізлі стіни, де‑не-де порослі цвіллю, потріскані двері, а найголовніше — ​в бік порожньої спіжарки, де запасів лишалося на день-два. Батько не витримував і гримав на неї, щоб та замовкла. Після цього починали голосити сестри. А далі Антоні з братом підводилися з-за столу й виходили на подвір’я. 

Самковський курив, а молодший Ігнацій пильно за ним стежив, ловлячи кожен рух, аж врешті наважувався попросити: 

— Дай мені папіроску, Антосю. 

Старший брат у відповідь вліплював тому потиличника. 

— А більше нічого не хочеш? 

— Ну, Анто-о-о-сю-у-у, — ​просив далі той, розтираючи забите місце. 

За кілька хвилин Самковський здавався й простягував йому свою викурену до половини цигарку. 

— На, шмаркачу. Але швидко тягни, щоб з дому не побачили. 

Малий тягнув у легені дим і одразу закашлювався. 

— Яка ж міцна… 

— А ти що думав? — ​підсміхався з нього ад’юнкт. — ​У поліції інших не курять.