Читати книгу - "Зелений дім"

«Можливо, й правда, що Зелений Дім приніс нещастя, — прицмокуючи, казали діди. — Але ж як чудово людина могла побавитись у тому клятому кишлі».

Через кілька тижнів після повернення дона Ансельмо до П’юри з караваном повій Зелений Дім цілковито заволодів містом. Спочатку його клієнти чекали, доки смеркне, й вислизали з міста крадькома; потім переходили поодинці Старий міст і поринали в піски. Пізніше відвідини стали частішими, а молодь щоразу менш обережніша; клієнти вже не переймалися тим, що їх зауважать з вулиці Малекон сеньйори, які поприкипали до жалюзі. На ранчо, в салонах, у гасієндах тільки про це й говорили. З кафедри щоразу частіше звучали перестороги і прокльони, отець Гарсія таврував рішення міської влади цитатами з Біблії. Було створено Комітет дбання про добрі звичаї, а дами, які входили до його складу, відвідали префекта й алькальда. Представники влади підтакували, похиливши голови: звичайно, ви маєте рацію. Зелений Дім — це ляпас, відважений усій П’юрі, та що вдієш. Закони, видані в цій прогнилій столиці, якою є Ліма, охороняють дона Ансельмо, існування Зеленого Дому не суперечить конституції й не підлягає дії карного кодексу. Дами перестали вітатися з представниками влади, зачинили для них двері своїх салонів, у топ час коли молодь, чоловіки і навіть завжди спокійні діди юрбами поспішали до кипучого виблискуючого будинку.

Спокусилися навіть найстриманіші, найпрацьовитіші, найсолідніші п’юранці. У місті, ще недавно такім спокійнім, тихім, тепер панував галас та нічні прогулянки. На світанку, коли в Зеленому Домі змовкали арфа й гітари, над містом здіймався нерівний, наростаючий шум: це гультяї, поодинці чи компаніями, сунули вулицями, співаючи та сміючись. На посічених піском обличчях чоловіків вимальовувалася втома; в «Північній зірці» вони розповідали неймовірні історії, які переходили з вуст в уста, повторювані навіть підлітками.

— Бачите, бачите, — гримів з амвону отець Гарсія, — бракує лише, щоб вогняний дощ упав на П’юру, бо всі інші нещастя цього світу вже спіткали нас.

Утім, слід визнати, що все це співпало зі стихійними лихами. Першого року річка П’юра розлилася так, що розбила охоронні вали, майже весь урожай в долині опинився під водою, потонуло багато худоби, і волога осіла на великому просторі пустелі Сечура; люди проклинали повінь, діти будували замки з мокрого піску. Наступного року, немовби у відповідь на прокльони, якими обсипали її власники затоплених земель, річка пересохла. Русло П’юри вкрилося чортополохом і травами, які невдовзі засохли, лишився тільки довгий рів, мов роз’ятрена рана; висохли поля цукрової тростини, передчасно розквітла бавовна. На третій рік врожай винищили комахи.

— Ці біди — кара за гріх, — гримів отець Гарсія. — Ще маєте час, ворог у вас самих, знищіть його молитвами.

Ворожбити обприскували посіви кров’ю молодих козлят, повзали по борознах, проказуючи закляття, щоб накликати дощ і відігнати шкідників.

— Боже мій, боже, — нарікав отець Гарсія. — Прийшов голод, прийшла біда, а вони, замість того щоб каятись, грішать та й грішать.

Але ні повінь, ні засуха, ані паразити не стримали зростаючої слави Зеленого Дому.

Вигляд міста змінився. Спокійні, провінційні вулички заполонили прибульці, які на кінець тижня приїжджали до П’юри з Сульяни, Пайти Хуанкабамби і навіть з Тумбеса чи з Чікайо, приваблені легендою про Зелений Дім, яка росла й ширилася поза пустелею. Вони гуляли там цілу ніч, а до міста поверталися розхристані, поводилися брутально, хизуючись своїм сп’янінням, мов героїчною заслугою. П’юранці ненавиділи їх, іноді доходило до бійок, і то не вночі й не на лужку під мостом, де звичайно відбувалися поєдинки, а серед білого дня, на Пласа де Армас чи на алеї Грау або в якому-небудь іншому місці. Вибухали групові бійки. На вулицях стало небезпечно.

Коли, незважаючи на наказ влади, одна з повій Зеленого Дому насмілилась з’явитися в місті, сеньйори затягували своїх доньок у домівки і затуляли вікна завісками. Отець Гарсія, зблідлий, вийшов назустріч небажаній гості: перехожим доводилося його стримувати, щоб не дійшло до рукоприкладства.

Першого року в закладі жило лише чотири дівулі, але наступного дон Ансельмо виїхав і повернувся з вісьмома; казали навіть, що за часів найбільшого розквіту Зеленого Дому там налічувалося до двадцяти повій. Вони приїжджали до нього здалеку. З боку Старого мосту було видно, як вони прибувають, чувся їхній вереск та вигуки. Їхні різнокольорові плаття, хустки, рум’яна іскрилися, немов звивисті мушлі на тлі безплідних пісків.

Натомість дон Ансельмо з’являвся у місті досить часто. Роз’їжджав вулицями на своєму чорному коні, якого вивчив різним цікавим штукам: помахувати весело хвостом, коли повз них проходила жінка, підгинати ногу на знак вітання, йти, пританцьовуючи, коли чулася музика. Дон Ансельмо розповнів, почав убиратися яскраво й виклично: сомбреро з м’якої соломки, шовкові шарфики, вишивані сорочки, пасок з інкрустацією, вузенькі штани, чоботи на високих підборах, остроги. Його руки іскрилися від перснів. Іноді він затримувався випити чого-небудь у «Північній зірці», й багато поважних людей, не вагаючись, запрошували його за свій столик, щоб трохи побалакати, а пізніше провести його аж до околиці.

Ознакою успіху дона Ансельмо було те, що Зелений Дім ставав усе ширшим і вищим. Він ріс і дозрівав, немов живий організм. Першим новотвором був камінний мур. Настовбурчений гострими крем’яхами, череп’ям, колючками та реп’яхами, він оточував нижній поверх, захищаючи його від злодіїв. Простір поміж муром і будинком спочатку займало подвір’я, вимощене камінням, потім — щось на зразок передпокою з кактусами у горщиках, а тоді кругла зала з матами на долівці й солом’яною стріхою. Врешті дерево замінило солому, залу було викладено кам’яними плитами, а дах накрито черепицею. Над другим поверхом добудовано ще один, менший, схожий на охоронну вежу. Кожен новий камінь, кожну черепицю або дошку неодмінно фарбували в зелений колір. Барва, вибрана доном Ансельмо, вносила в пейзаж освіжаючу ноту, немовби то буяла соковита рослинність. Подорожні здалеку помічали будову з зеленими стінами серед жовтогарячого сяйва пісків і мали таке враження, неначе вони наближаються до якогось оазису, зарослого гостинними кокосовими пальмами, повного кришталево чистої води, і наявність усього цього вдалині повинна була забезпечити їм очікуваний спочинок та розмаїті насолоди для поліпшення самопочуття, пригніченого пустельною спекою.

Дон Ансельмо, кажуть, жив на останньому поверсі, у тій вузенькій вежі, і ніхто, навіть його найкращі клієнти — Чапіро Семінаріо, префект, дон Еусебіо Ромеро, доктор Педро Севальйос — не мали туди доступу. Звідти, мабуть, він спостерігав, як через пустелю до Зеленого Дому тягнулися відвідувачі, бачив їхні постаті, які то з’являлися, то зникали у вихорах піску, постаті зголоднілих звірів, що починають кружляти довкола міста відразу