Читати книгу - "Наприкінці приходить смерть"

– Кажу тобі, Ісо, в її покої не було цього, коли я туди зазирала.

Стара пронизливо глянула на Генет.

– Що ти намагаєшся сказати? Що Нофрет повернулася з потойбіччя в наш будинок? Ти ж не дурна, Генет, хоч інколи і вдаєш із себе таку. Що тобі за радість від того, що ти розносиш дурні казочки?

Служниця багатозначно хитала головою.

– Всі ми знаємо, що сталося з Сатіпі – і чому!

– Може, і знаємо, – відказала Іса. – А може, хтось із нас і заздалегідь знав це! Так, Генет? Мені завжди здавалося, що тобі про смерть Нофрет відомо більше, ніж нам усім.

– О, Ісо, ти ж не думаєш…

Іса обірвала її:

– А чому б і не думати? Я не боюся думати, Генет. Я бачила, що останні два місяці Сатіпі була перелякана до смерті. А вчора мені подумалося, що хтось, можливо, знав правду про те, що сталося з Нофрет, і погрожував розказати. Можливо, Яхмосові. Можливо, самому Імхотепу…

Служниця почала бурхливо заперечувати. Іса заплющила очі й зіперлася на спинку стільця.

– Я не очікую, що ти в цьому зізнаєшся. Я на таке й не сподівалася.

– А в чому мені зізнаватися, я питаю тебе, в чому?

– Уявлення не маю, – відказала Іса. – Ти робиш багато речей, яким я не можу знайти притомного пояснення.

– Може, ти гадаєш, що я вимагала купити в мене мовчання? Клянуся Великою еннеадою…

– Не тривож богів. Ти чесна, Генет, наскільки можеш бути чесною. Можливо, ти й не знаєш, як загинула Нофрет. Але тобі відомо майже все, що відбувається в цьому будинку. І якби мені самій хотілося в чомусь поклястися, я поклялася б, що це ти поставила цю скриньку в покої Нофрет – хоч і не уявляю, навіщо. Але ти щось замислила… Ти можеш обдурити своїми фокусами Імхотепа, але не мене. І не ний! Я стара жінка і не терплю ниття! До Імхотепа йди і там скигли. Йому це, здається, подобається, хоча лише Ра відомо, чому!

– Я візьму скриньку й покажу Імхотепові…

– Я сама йому передам. Іди собі, Генет, і припини розповсюджувати дурну забобонну нісенітницю! Без Сатіпі в цьому будинку запанував спокій. Смерть Нофрет принесла нам більше користі, ніж її життя. Але тепер, коли борг сплачено, нехай кожен просто виконує свою роботу.

* * *

– Що тут узагалі відбувається? – запитав Імхотеп, метушливо зайшовши до покою матері за кілька хвилин. – Генет украй стурбована. Прибігла до мене вся в сльозах. Чому ніхто в нашому домі на проявляє доброти до цієї відданої жінки…

Іса, байдужа, видала смішок.

Її син вів далі:

– Я так розумію, ти звинувачуєш її в тому, що вона вкрала скриньку, скриньку з прикрасами?

– Це вона тобі так сказала? Нічого я такого не робила. Ось скринька. Здається, вона знайшла її в покої Нофрет. – Імхотеп узяв скриньку з рук Іси.

– А, так, це мій дарунок Нофрет. – Він відсунув кришку. Гм, не густо. Як недбало з боку бальзамувальників – не забрати цього з рештою речей. Коли платиш такі гроші, очікуєш принаймні уважності. Але мені здається, що весь цей ґвалт із нічого.

– Десь так.

– Я віддам скриньку Кайт. Ні – Ренісенб. Вона завжди чемно поводилася з Нофрет.

Він зітхнув.

– Здається, чоловікові ніколи не віднайти спокою. Ці жінки – якісь постійні сльози, і сварки, і чвари.

– Ну, Імхотепе, принаймні на одну жінку тут стало менше.

– Так, дійсно. Бідний мій Яхмос! Як не дивно, я відчуваю, що – ну, можливо, все це на краще. Так, Сатіпі народила здорових дітей, але багато в чому її поведінка як дружини була неприйнятною. Яхмос, звісно, багато чого їй дозволяв. Але що казати, тепер уже всьому кінець. Мушу визнати, мені дуже подобається, як він поводиться останнім часом. Здається, він навчився собі довіряти, став рішучішим – і деякі його рішення були просто блискучими, дійсно блискучими…

– Він завжди був хорошим слухняним хлопцем.

– Так, але часом йому бракувало жвавості, і він боявся відповідальності.

Мати сухо зауважила:

– Ти сам ніколи не дозволяв йому брати на себе відповідальність!

– Ну, тепер усе зміниться. Я склав угоду про партнерство та співпрацю. Підпишемо її за кілька днів. Я об’єдную зусилля з трьома синами.

– Але ж не з Іпі?

– Він би образився, якби його не взяли. Такий милий душевний хлопчина.

– Йому жвавості точно не бракує, – відзначила Іса.

– Як собі знаєш. До речі, Собека я теж беру в помічники – я часто бував не задоволений ним раніше, але тепер він дуже змінився. Більше не марнує часу й частіше дослуховується до моєї та Яхмосової думки.

– О, та це справжні дифірамби, – вигукнула Іса. – Що ж, Імхотепе. Гадаю, ти все правильно робиш. Засмучувати синів – погана стратегія. Та все-таки я вважаю, що Іпі ще замолодий для того, що ти пропонуєш. Узаконювати партнерство з таким молодим хлопцем – дивно. Чи матимеш ти якусь владу над ним?

– А в цьому щось є, – задумливо промовив Імхотеп.

Потім підвівся.

– Я мушу йти. В мене купа справ. Прийшли бальзамувальники – треба обговорити похорон Сатіпі. Ці смерті дорого нам коштують. Та ще й отак одна за одною.

– Ох, – намагаючись втішити сина, сказала Іса, – сподіваймося, що це вже остання – аж до моєї!

– Сподіваюся, ти проживеш іще багато років, мамо.

– Ясна річ, – усміхнулася та. – І на моєму похованні не економ, будь ласкавий! Це буде якось недобре! Я хочу мати все, щоб добре розважатися на тому світі. Багато їжі та напоїв і фігурок рабів, рясно прикрашену дошку для ігор, парфуми та засоби для догляду, і я наполягаю на дорогих канопах – алебастрових.

– Звісно, звісно, гаразд, – син нервово переступав з ноги на ногу. – Звісно, коли настане цей сумний день, тебе поховають із найвищою пошаною. Слід зізнатися, я не можу сказати цього про Сатіпі. Ніхто не хоче скандалу, але за таких обставин…

Не закінчивши речення, Імхотеп квапливо пішов.

Іса саркастично посміхнулася, зрозумівши, що «за таких обставин» – це слова, за якими Імхотеп завжди ховатиметься від усвідомлення того, що смерть його любої наложниці була не випадковою.

Розділ чотирнадцятий. Літо: місяць перший, день двадцять п’ятий

Коли чоловіки повернулися з суду, де номарх узаконив їхню угоду, в родині панувало загальне піднесення. Раділи всі, окрім, звичайно, Іпі, якого в останній момент викреслили з угоди через юний вік. Тож він спохмурнів