Читати книгу - "Наприкінці приходить смерть"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Імхотеп, який був у чудовому настрої, наказав винести на ґанок глек вина – там його поставили на велику підставку.
– Випий, сину, – постановив він, плескаючи Яхмоса по плечі. – Забудь на мить горе важкої втрати. Давай подумаємо про хороші дні, що чекають на нас попереду.
Імхотеп, Яхмос, Собек і Горі випили по келиху. Раптом їм повідомили, що з господарства вкрали бика, і четверо чоловіків поквапилися розбиратися з цією справою.
Коли за годину втомлений Яхмос повернувся на подвір’я, йому було спекотно. Він підійшов до глека з вином, який і досі стояв на підставці. Зачерпнувши вина бронзовою кружкою, він, сівши на ґанку, повільно з неї відпивав. Трохи пізніше на подвір’я великими кроками увійшов Собек і задоволено промовив:
– Ха! Час випити ще по келиху. За майбутнє, яке нарешті проясніло. Це, безумовно, щасливий день для нас, Яхмосе!
Той погодився.
– Так, звісно, це дуже полегшить нам життя.
– Ти завжди такий стриманий, Яхмосе, – сказав Собек, сміючись і набираючи вина. Хильнувши великий ковток, він поцмокав губами й поставив кружку на місце. – Подивимося тепер, чи батько й далі чіплятиметься за минуле, чи мені вдасться долучити його до прогресу.
– Я б не поспішав на твоєму місці, – порадив Яхмос. – Гаряча твоя голова.
Собек прихильно усміхнувся братові. Він був у дуже доброму гуморі.
– А ти прихильник старих перевірених методів, – насмішкувато сказав він.
– Зрештою, так виходить найкраще. До того ж батько був дуже добрим до нас. Не слід змушувати його хвилюватися.
Собек зацікавлено глянув на Яхмоса.
– То ти дійсно поважаєш батькові методи? Який же ти відданий, Яхмосе. А я – мені на всіх начхати. На всіх, окрім Собека, хай живе сто років!
Він відпив іще вина.
– Обережно, – застеріг брат. – Ти сьогодні мало їв. Часом як мало поїси, а потім вип’єш вина…
Він раптом замовк, губи його викривилися.
– Що таке, Яхмосе?
– Нічого… раптом заболіло… я… все гаразд, – мовив Яхмос, але підняв руку, щоб витерти чоло, на якому раптом проступив піт.
– Щось у тебе кепський вигляд.
– Зі мною все було гаразд.
– Поки хтось не отруїв вино, – посміявся Собек із власних слів і простягнув руку до глека. Якраз у цей момент рука його напружилася, тіло раптом скрутило в страшних судомах…
– Яхмосе, – задихався він. – Яхмосе… Мені теж…
Яхмос, який мало не згинався від болю, похилився вперед. З його горла вирвався придушений крик.
Собека також перекосило. Він вигукнув:
– Допоможіть. Покличте цілителя… цілителя…
З будинку вибігла Генет.
– Ви кликали? Що ви сказали? Що сталося?
На її схвильований крик прибігли інші.
– Вино… отруєне… Покличте цілителя…
Служниця пронизливо заволала:
– Знов нещастя. Воістину проклятий будинок. Швидко! Мерщій! Біжіть до храму по жерця Мерсу! Він досвідчений цілитель!
* * *
Імхотеп ходив сюди-туди головною залою. Його тонке лляне вбрання забруднилося та зім’ялося, але він не перевдягався й не купався. На обличчі його проступили тривога та страх.
З глибини будинку долинали стогони та голосіння – таку роль у проживанні горя, яке охопило садибу, відведено було жінкам, і Генет надривалася гучніше за всіх.
З бічного покою чувся голос цілителя, жерця Мерсу, який змагався зі смертю над нерухомим тілом Яхмоса. Ренісенб, висковзнувши потайки з жіночої половини до зали, пішла на звук. Ноги принесли її до прочинених дверей, перед якими вона зупинилася, дослухаючись до бальзаму лунких слів жерця.
– О, Ісідо, владарко чарів, зціли мене, збав мене від усього лихого, недоброго та злого, кари богів і богинь, люті ворогів, помсти померлих…
Слабке зітхання торкнулося губ Яхмоса.
Ренісенб у серці своєму приєдналася до молитви.
– О, Ісідо, о велика Ісідо, врятуй брата мого Яхмоса. Владарко чарів…
Сплутані думки, збурені словами молитви, проносилися в її свідомості.
«Від усього лихого, недоброго та злого… Ось що з нами не так – ось воно, лихі думки, злі думки – лють померлої дівчини».
Вона говорила подумки, звертаючись до Нофрет:
– Нофрет, це не Яхмос завдав тобі шкоди. Нехай Сатіпі його жінка, але він не може відповідати за її вчинки. Він ніколи не мав над нею влади – як не мав її ніхто. Сатіпі, та хто скривдила тебе, мертва. Хіба цього не достатньо? Собек помер – Собек, який виступав проти тебе словами, але не справами. О, Ісідо, не дай Яхмосові померти, врятуй його від мстивої ненависті Нофрет.
Імхотеп, замислено походжаючи покоєм, помітив доньку, і обличчя його проясніло від любові.
– Ходи сюди, Ренісенб, люба.
Вона підбігла, і батько обійняв її.
– О, батьку, що чути?
– Кажуть, ніби у Яхмоса є надія. А Собек… ти знаєш?
– Так, так. Ти не чув, як ми голосили?
– Він помер на світанку, – сказав Імхотеп. – Собек, мій гарний сильний хлопчик. – Голос його зірвався і затих.
– Ох, яка хвороблива жорстокість, хіба нічого не можна було вдіяти?
– Все, що можна зробити – зробили. Дали йому зілля для блювоти. Напоїли настоянками лікувальних трав. Застосували могутні амулети. Промовляли сильні заклинання. Все марно. Мерсу – досвідчений цілитель. Якщо вже він не зміг урятувати мого сина, на те була воля самих богів.
Голос цілителя підвищився в останньому вірші, а тоді він вийшов із покою, витираючи піт із чола.
– Ну? – нетерпляче підскочив до нього Імхотеп.
Цілитель серйозно промовив:
– З ласки Ісіди твій син житиме. Він слабкий, але загроза минула. Шкідливий вплив отрути почав слабшати.
Вже не так урочисто, він вів далі:
– Яхмосові пощастило вижити, бо він випив набагато менше вина. Він його повільно відпивав, а Собек вихилив одним ковтком.
Імхотеп зітхнув.
– Ото вам і різниця між ними. Яхмос скромний, обережний і повільний в усьому. Навіть коли їсть чи п’є. Собекові завжди подобалися широкі жести, щедрість, свобода, та, на жаль, він був необережний.
Потім батько різко додав:
– А вино точно було отруйне?
– Жодних сумнівів, Імхотепе. Мої помічники провели досліди – всі звірі, яким дали цього вина, майже одразу померли.
– Але я пив його годиною раніше, і зі мною все гаразд.
– Отже, тоді воно було ще не отруєне, отруту додали потім.
Імхотеп ударив долоню кулаком.
– Жодна жива душа, – чітко промовив він, – жодна жива душа не наважилася б отруїти моїх синів у моєму ж домі. Повторюю, жодна жива душа!
Мерсу трохи нахилив голову. Його обличчя стало загадковим.
– А це вже, Імхотепе, тобі видніше.
Імхотеп стояв, нервово чухаючи за вухом.
– Я хочу, щоб ти дещо почув, – відривчасто мовив він. Тоді сплеснув у долоні
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Наприкінці приходить смерть», після закриття браузера.