Читати книгу - "Меч Сагайдачного"

— Значить, з Кракова? — похитав головою Йонатан, чудово розуміючи, що це зовсім інші сини Ізраїлю. Ті, які можуть помахати перед носом нічого не вартим шматком коржа, наговорити багато, але так і піти, не пригостивши.

— Йому все видно, Йому все зрозуміло, і Він влаштовує все так, як Йому завгодно! Ось і привів мене з коронного міста в цю пустку на поталу вовкам і на здобич ординцям. А все чому? Тому що деякі жирні, багаті євреї вирішили, буцімто нам, худим євреям, немає місця поруч із ними на головних вулицях Кракова. Спочатку витіснили нас на околиці... А там яка торгівля? Які люди? Який дохід?..

— Не той, — погодився Йонатан і, зітхнувши, додав: — І нам життя в Києві не стало. Вирішили київські купці-християни, що трошки ми в торгівлі їм заважаємо. Та й подали на нас скаргу воєводі київському. От і вийшла заборона євреям проживати в Києві більше одного дня, та й той лише в «гостинному міському будинку». Ось так! Щовечора збираємо ми скарб із шинку і виїжджаємо за Львівську браму. Добре, що хатинку вдалося купити за півмилі від тих воріт. Уранці все знову на віз — і в шинок. І так уже три роки!

— То чужі вас не люблять, а в Кракові свої! І навіть на околиці вони не хотіли дозволити нам жити. Кажуть: ідіть собі, шукайте землю обітовану... А вона є на водах Дніпрових — там земля жирна, як дружина краківського ребе, птиці натикаються одні на одних у небі, звірі самі з себе шкіри знімають і віддають їх, а люди такі дурні, що позичають одне одному без жодної користі. І ще ті жирні євреї сказали: сьогодні ти зліпив шинок біля дороги, а завтра візьмеш всі землі пана Крекутського в оренду. Боже мій! Вони ще сказали, що я їм винен гроші за мудру пораду. І ось я змушений вирушити з паном Крекутським у цю пустку. І що? Тут не говорять ні польською, ні... І це зрозуміло — кому тут цікава мова Давида і Соломона? Ото я розмовляю їхньою русинською, хамською мовою і виглядаю всяку потолоч, яка зволить випити в моєму чудовому шинку михалик[79] горілки й закусити його шматком того, про що я не хочу й говорити, але торкаюся його щодня! Ти мене розумієш?

— Як не зрозуміти нещасному Йонатану! Я ще п’ять днів тому різав те, про що ти кажеш, у своєму шинку в Києві біля Львівських воріт. А потім тією ж рукою наливав горілку...

Шима Краківський шанобливо вклонився побратимові по «цеху».

— Не можу відповісти таким самим ввічливим поклоном. Клятий Лешко занадто туго прив’язав мене до дерева.

— Мені той Лешко теж одразу не сподобався. До того ж я бачив, який грубий він до тебе — сина нещасного і гнаного народу. Що ж довело київського шинкаря до того, що він підпирає дерево, яке й так міцно стоїть?

І Йонатан заридав. Але не так, щоб почули його мучителі. Він ридав у душі, й Шима Краківський почув те ридання. Для полегшення страждань нещасного він навіть поклав до рота київського колеги шматочок жорсткого коржа.

— Найгірше, що цьому бігу немає кінця! Мудрий пан Дзевульський зустрічає на безлюдній дорозі дідугана і терпляче розпитує того: а чи не зустрічав ти, старий, двох козаків, один із яких нахабний бородатий злодій? А ще краще, якщо бачив хлопчину з родимою плямою під губою, який їде на жовтій шкапі? Старий довго думає, ворушить губами, а потім раптом показує пальцем у небо й каже: «О! Пан знав кого запитати. Бачив я тих козаків там-то і там-то, а ось того з печаттю на губах — ні-і-і!» Натягне на голову свою шапку баранячу або закутається в кирею[80] і далі шлях тримає. А наш пан відразу й летить у вказане місце. Шукає, кружляє, кричить, — а нікого там і близько немає. «Це є деспект![81] Того старого повісити мало!» — кричить пан Дзевульський. А старого і сліду не стало, і півдня втрачено. А потім ще когось пан Дзевульський зустріне і, вже навчений, по-хитрому запитує. І знову його обманюють, та ще й монетку просять. Скачемо по дорогах, ярах, пагорбах — і все марно. А пан ясновельможний попереджав його: тут нікому вірити не можна.

— Народ тут такий, — погодився Шима Краківський. — Тільки вони обманювати не люблять. То вони над паном польським потішаються. Мій пан Крекутський це добре знає, а твій ще більше дізнається. Так він тих козаків і того хлопця з міткою не піймає. Хіба що...

— Хіба — що? — відкрив рота Йонатан.

Несподівано шинкар втиснув у цей отвір маленький шматок несвіжої бринзи.

Розділ третій

Петро Цимбалюк підійшов до тину і ще раз оглянув свою хату.

Та хіба це хата? Це все життя Петра. Та що там життя — цілий світ селянина Петра Цимбалюка, наповнений значущими символами: долівка зв’язувала його з матір’ю-землею, стіни захищали від ворога, дах — від негоди, а сволок — від нечистої сили.

Ось і минув білий тиждень. Усією родиною постили — так само суворо, як і перший тиждень Великого посту. Висівали ранні зернові, щоб урожай був багатий. Працювали на городі. А ще не грішили, не лаялися й по сусідах не ходили. А головний на білому тижні — чистий четвер. Так було завжди — в чистий четвер перед Великоднем треба було переробити чимало роботи: спалити бур’ян і торішнє листя, вичистити й вимити все в оселі та надворі, щоб хата мала святковий вигляд.

То було очищення від усього, що пов’язувало з минулим роком, зимою, будь-якими поганими спогадами, очищення від нечистої сили. Дружина Мотря ще зранку сіла прясти. Як і за старих часів — крутячи веретеном від себе. Потім заховала пряжу в потаємному місці, щоб, коли заболить у кого з родини рука або голова, перев’язати тією ниткою хворе місце. У полуденну пору підстригла синів, щоб голови їм не боліли. А надвечір зготувала сіль для великоднього застілля. То важлива сіль! Дрібку її треба загорнути в чисту ганчірку й покласти у піч. Коли ганчірка повністю згорить, сіль слід зібрати