Читати книгу - "Меллорі"

нього закохана. Думала, що він одружиться зі мною. Чекала й чекала. Я віддалась йому. Та й не було нічого, чого б я не віддала заради того, аби почути від нього бодай добре слово. Але він навіть не знає, що значить добро. — Зараз слова линули з неї, неначе потік, який зламав греблю. — Він купив оцей будинок і обставив його, навіть не порадившись зі мною. А тоді сказав, що відтепер я житиму тут. Я була надто безхарактерна для того, щоби послати його під три чорти. Я ж бо кохала його. Була ладна для нього на все. А він шість років користувався мною, неначе шльондрою, і так воно й триватиме, аж поки я йому, зрештою, набридну. Він не дає мені жоднісінького пенні. Якби не мої друзі...

Коррідон зробив нетерплячий рух.

— Я не хочу того всього слухати. Скажи мені, де я можу його знайти; це все, що я хочу знати.

Рита відсахнулася від нього.

— Достоту так само казав і той інший дурень, а зараз ти кажеш мені, що його вбили. Чи ти думаєш, я хочу, щоби твоя смерть теж була на моєму сумлінні? — Вона несамовитим рухом руки вказала на вікно. — Вони знайшли його там — у ставку. Приїхала поліція та «швидка». А я дивилася, як вони виносили його на вкритих ковдрою ношах, і знала, хто то був. Я думала, він наклав на себе руки. Я мало не збожеволіла від хвилювання. — Вона підвищила голос і вже кричала: — Дай тому Меллорі спокій. Він — згубний чоловік. Чуєш? Він — згубний чоловік!

— Не побивайся аж так сильно, — різко урвав її Коррідон. — Якщо знаєш, де він, — просто скажи.

— То вас, охочих його вполювати, ціла банда? — допитувалася Рита, вчепившись у його зап'ясток. — Є ще дівчина та коротун у чорному береті. Вони приходили сюди, щоби поглянути на став. Я стежила за ними з вікна. Ти теж — один з них, правда? Що ж це Меллорі накоїв?

— Не зважай, — відказав Коррідон. — Просто скажи мені, де я зможу його знайти.

Однак йому ніяк не вдавалося схилити Риту до відвертої розмови. Вона раз у раз ухилялася від відповіді, заводила розмову на манівці та була вертка, неначе ртуть.

— Коли ти увійшов до крамниці, я й на думці не мала, що ти можеш виявитися одним із них, — провадила вона. — Ти був до мене такий ласкавий, і я так чарівно проводила вечір, аж раптом ти його зіпсував. Ти не знаєш, яке паскудне моє життя. Я відчайдушно потребую грошей. З таким самим успіхом я могла б опинитися на вулиці. Це його провина. Я була порядною дівчиною, допоки не зустріла Меллорі. — Рита заходилася погладжувати Коррідонову руку, і від її доторків його охопило відчуття огиди. — Нечасто зустрінеш когось такого милого, як ти. Старі чоловіки — найгірші...

Коррідон відсмикнув свою руку та підвівся. На його обличчі з'явилася гримаса відрази, яку він негоден був приховати. Він підійшов до шафки для коктейлів і змішав собі черговий напій. Тоді вихилив його одним махом, поставив склянку та почав крокувати кімнатою туди й назад.

Рита, яка щойно була геть приголомшена, навдивовижу швидко оговталася від свого показного хвилювання і зараз пильно спостерігала за Коррідоном. Несподівано йому сяйнуло, що дівчина домагається від нього грошей, і він розсердився сам на себе за те, що не подумав про це раніше.

— Скажи мені, де я зможу знайти Меллорі, і я дам тобі десять фунтів, — сказав він, дістаючи свого гаманця.

— Але ж я не знаю, — відказала вона, прикипівши очима до двох п'ятифунтових банкнот, якими Коррідон погойдував перед нею. — Я так мало про нього знаю. Він просто мені телефонує. Я не знаю, де він живе.

Втрачаючи терпіння, Коррідон знизав плечима. Йому вже остогидла ця жінка, ця кімната з її атмосферою хтивості, йому було гидко від того пожадливого погляду, яким Рита дивилася на гроші в його руці.

— Ну, гаразд, як не знаєш, то не знаєш. — Він зробив рух, ніби збирається сховати гроші назад до гаманця, проте майже благальний жест Рити змусив його зупинитися. — То як, ти передумала?

— Не вдаватиму, що не потребую грошей. Потребую, і то вкрай сильно. До кінця тижня не маю ані шеляга...

— Ну, то заслужи їх, — сказав він. — Чи Меллорі колись писав тобі листи?

Вона повагалась, а тоді мовила:

— Так, ще коли ми тільки-но познайомилися; а відтоді — жодного разу.

— На конверті була його адреса?

— О, ні.

— А як щодо поштового штемпеля, звідки було надіслано листа?

— Не пам'ятаю.

— Звісно, пам'ятаєш. Це, либонь, було перше, на що ти звернула увагу. То яке місце було зазначене на штемпелі?

— Данбар[35], — похмуро сказала вона.

— Він проводив там відпустку?

— Я не знаю.

— Тобі слід докласти більше зусиль, якщо ти так потребуєш цих грошей.

— А звідки мені знати, що ти їх мені віддаси?

У Ритиних очах застиг хитрий вираз, і Коррідон подумав, що найдавніша професія залишила на цій жінці своє тавро. Єдиною різницею між нею та продажними жінками на вулиці була та, що Рита не наражалася на небезпеку бути затриманою патрульними поліціянтами.

Коррідон пожбурив у неї п'ятифунтовою банкнотою.

— Ось, маєш одну для початку. Другу отримаєш після того, як розповіси мені те, про що я хочу довідатися.

Рита схопила банкноту, її очі жваво засяяли.

— Якби я не була у такій скруті...

— Не треба виправдовуватися, — перепинив її Коррідон. — Чи Меллорі колись казав тобі, що він живе у Данбарі?

Вона повагалася, а тоді нерішуче відповіла:

— Думаю, він має будинок десь там неподалік. Якось він розповідав мені, що збирається купити острів і збудувати на ньому дім.

— Як давно це було?

— Ще коли я зустріла його вперше. Близько п'яти років тому. Можливо, то була брехня, та я так не думаю. Більше він ніколи про це не згадував.

«Це вже на щось схоже, — подумав Коррідон. — Острів коло Данбара. Певно, не надто складно буде його знайти».

— Маєш якісь думки щодо того, де саме розташований його дім?

— Ні.

На мить він замислився, а тоді спитав:

— Як часто він сюди приходить?

— Коли