Читати книгу - "Викрадач тіней"

«Я не відповів, я дивився у твої очі, які всміхалися мені. Якби ти знала, як хотілося мені почути хоч слово прощення, як тоді, коли ти могла прощати все, навіть відсутність».

— Ви непогана пара, — зауважила мама, беручи мене під руку.

А що я все мовчав, вона провадила:

— Якби вона тобі не подобалася, ти не водив би її вчора на своє горище. Знаєш, я все чую в цьому будинку, завжди все чула. Я туди піднімалася після твого від’їзду. Коли мені тебе бракувало особливо, я відчиняла ляду й сідала перед вікном. Не знаю чого, але там я почувалася до тебе ближчою, ніби бачила тебе вдалині крізь скло. Я вже давно туди не ходила; я тобі вже казала, що в мене болять коліна, і мені важко пробиратися на чотирьох серед усього того мотлоху.

Не треба супитися, даю слово, що я не відкривала жодної з твоїх коробок. У твоєї мами є вади, але вона не порпається в чужих речах.

— Я на тебе не гніваюся, — сказав я.

Мама погладила мене по щоці:

— Будь щирий із собою, а особливо з нею; якщо ти її не кохаєш — не давай надії, це порядна дівчина.

— Чого ти мені це кажеш?

— Бо ти мій син, і я знаю тебе, як облупленого.

Мама попросила мене піти до Софі й не заважати дообрізати троянди. Я піднявся до кімнати. Софі, спершись на підвіконня, дивилася вдалечінь.

— Ти образилася, що я відпустив тебе?

Софі повернулася.

— Лекції я зможу конспектувати для двох, але ж ти чергуєш у понеділок увечері, якщо я не помиляюся.

— Атож, і це друга послуга, про яку я хотів тебе попрохати. Чи могла б ти сказати старшому, що я захворів, нічого серйозного, просто ангіна, яку я лікую сам, але не хочу заражати хворих. Мені потрібна ще доба.

— Ні, я не ображуся, ти майже не спілкувався з матір’ю, і їй буде приємно провести вечір з тобою вдвох. А що їхатиму я сама, то вигадаю якусь вірогіднішу відмовку.

Мама зраділа, що я побуду з нею трохи довше. Я взяв її автомобіль, щоб відвезти Софі на вокзал. Софі поцілувала мене в щоку й хитро всміхнулася, сідаючи до вагона. Вікна у вагонах тепер не відчиняються, тож не можна, як колись, прощатися через відчинене вікно. Поїзд рушив. Софі махнула мені рукою, і я дочекався, поки вдалині зникнуть вогні останнього вагона.

Розділ 6

Щось не так? — запитала мама, коли я повернувся додому.

— Усе чудово, чого ти хвилюєшся?

— Ти відклав повернення й відпустив подругу саму, тільки щоб побути з матір’ю?

Я сів поруч із нею до кухонного столу, узяв її руки у свої.

— Я дуже за тобою скучив, — сказав я, цілуючи її в чоло.

— Гаразд, сподіваюся, що ти пізніше скажеш мені, що тебе непокоїть.

Ми повечеряли у вітальні. Мама приготувала мою улюблену страву, черепашки з шинкою, як колись. Вона сіла на диван поруч зі мною й дивилася, як я розправляюся з черепашками, сама так і не поївши.

Я збирався винести посуд, але вона взяла мене за руку й сказала, що миття може зачекати. Вона запитала, чи я не запрошу її на горище.

Я провів її нагору, підтягнув драбину, причинив ляду, і ми вмостилися перед вікном.

Я не відразу зважився поставити їй запитання, яке так давно крутилося в мене на язиці.

— Ти так нічого й не знаєш про тата?

Мама примружила очі. Я впізнав той її медсестринський погляд, коли вона хотіла дізнатися, чи готую я якусь капость, а чи вдаю хворого, щоб не йти на контрольну з історії або математики.

— Ти ще часто думаєш про нього? — запитала вона.

— Коли до нас на швидкій потрапляє чоловік його віку, я боюся, чи це, бува, не він, і щоразу думаю, що робитиму, як він мене не впізнає.

— Він тебе відразу впізнав би.

— Чому він ані разу не навідався до мене?

— Я дуже довго не могла йому вибачити, можливо, надто довго. Тому й казала таке, про що тепер шкодую, але це через те, що я його ще кохала. Я ніколи не переставала кохати твого тата. Людина здатна на жахливі речі, коли поєднуються кохання й ненависть, на таке, про що пізніше жалкуєш. Найбільше я йому дорікала за те, що він мене покинув, але зрештою погодилася, що в цьому є й моя частка вини.

Я каралася, уявляючи його щасливим з іншою жінкою. Цього я не могла йому вибачити.

Маю тобі зізнатися, хоч твоя мати може видатися тобі й старомодною, але він єдиний чоловік, якого я знала у своєму житті.

Якби я сьогодні з ним зустрілася, я подякувала б йому за те, що він подарував мені найкращий подарунок у світі — тебе.

Усе те мені казала не тінь моєї матері, а вона сама.

Я пригорнув її до себе й запевнив, що люблю її.

Деякі неоціненні миті життя пов’язані з такими дрібницями.

Якби я не залишився того вечора, у нас із мамою могло й не бути цієї розмови. Коли ми йшли з горища, я востаннє повернувся до вікна й мовчки подякував моїй тіні.

* * *

Будильник я поставив на третю ранку. Я вдягнувся й тихцем вислизнув із дому, щоб піти до школи.

О цій порі місто було порожнє. На вітрині хлібної крамниці була опущена залізна завіса, я пройшов повз неї й непомітно звернув до прилеглої вулички. Причаївшись у темряві, за п’ятдесят метрів від невеликих дерев’яних дверей, я чекав.

* * *

О четвертій Люк із батьком вийшли з пекарні. Як він і казав, Люк поставив під стіною два стільці, і його батько сів на перший. Люк приніс йому кави, і вони сиділи мовчки. Батько Люка допив каву, поставив чашку на землю й заплющив очі. Люк подивився на батька, зітхнув, підняв чашку й пішов до пекарні. Це була та мить, якої я чекав, я зібрав волю в кулак і ступив наперед.

Люк — друг мого дитинства, найкращий друг; але, хоч би як дивно це звучало, я ніколи не знав його батька. Коли я бував у них, ми повинні були сидіти тихо. Я боявся до смерті того чоловіка, який жив нічним життям і спав по обіді. Я уявляв його привидом, який бродить над нами, щойно ми відриваємося від виконання