Читати книгу - "Маша, або Постфашизм"

Г. Р. А тим часом, поки ви збираєтеся з духом, «Пошук істини», який виходить, фактично, незаконно, пише, що «багато маленьких сторів, поміщених в людське середовище, починають говорити, як люди, протягом року». Ви розумієте, як діє на людей ця брехня?

З.-К. Чак. Усе, що я можу сказати, — це те, що у Вищій Контроль­ній Раді Рейха йде підготовка рішення.

Г. Р. Гаразд, будемо чекати. Щиро дякуємо вам за згоду дати інтерв’ю нашій газеті.

2

Сам не знаю, чому я піддався на умовляння Дубова і пере­йшов до нього. Я добре розумів, що цим рішенням вношу в своє життя якийсь неспокій, непевність. Відтепер я не міг знати точно, що мене чекає завтра. Я вплутався в якусь темну справу, в якій сам мало тямив. Чому? Навіщо мені це потрібно?

На тій зустрічі стора, що прийшла з Дорманом, викрикнула наприкінці розмови повноцінну людську фразу: «Я більше не можу!» — яка всіх потрясла. Стор говорить! Однак подію цю, висвітлену в першому номері «Пошуку істини», було спростовано «Голосом Рейха», який зайняв безпрограшну позицію: з Дорманом прийшла, мовляв, не стора, а людина. «Голос Рейха» звинувачував як ПКГ, так і «групу тридцяти» «в небезпечних містифікаціях», закликав «до наведення порядку на планеті». Відчувалася рука Керрола.

Може, і справді Дорман привів людину? Може, вони нас усіх дурять? А якщо ні? Якщо стори — люди?

Минуло місяців зо два, відколи я почав працювати «на Дубова» (його обрали головним). Я їздив по фермах і збирав матеріал про сторів, про їхнє життя, звички, поведінку. Ельза злилася, тому що сусіди почали дивитися на мене скоса, не розуміючи мого інтересу «до худоби».

— Ну чим ти займаєшся? — сказала вона мені якось. — Порпаєшся в душі худобини? Ти з глузду з’їхав?

— Але вони теж відчувають.

— Опиши ще, що відчувають собаки і гуси. Ти ж не бачиш, який ти смішний!

— Чому ж смішний? — захищався я. — Ця, як ти кажеш, худобина, схожа як дві краплі води на нас з тобою.

— Ну так давай поміняємося з ними місцями! Нехай Ма­ша з тобою спить, а мене ти у хліві будеш доїти, як корову!

Іноді вона бувала жахливо груба.

— Що ти мелеш! — розізлився я, не перестаючи дивуватися поворотам її жіночої логіки.

Укотре я вийшов, грюкнувши дверима. Ці стори мене дістали. Скільки років я жив собі, не ламаючи голови, — так все життя прожили мій батько, мій дід, мій прадід, люди побожні, які молилися, каялися перед Богом у тому, що сказали погане слово дружині, але ніколи і думки не допускали, що ще хоча б у чомусь грішні. Чому ж я не можу так жити, зі щасливим відчуттям власної святості, навіщо в мене ввійшла ця жахлива підозра щодо сторів, від якої все холоне в душі? У такі хвилини я сам ненавидів тих, хто — не питаючи мене — посіяв у мені цю підозру, від якої тепер неможливо було звільнитись.

У хліві світилось, і я здивувався, бо, йдучи спати (а ми з Ельзою затіяли суперечку в ліжку вже після півночі), ніби вимикав світло. Відчинити двері я не встиг — почув якісь дивні звуки всередині. Я заглянув у щілину й остовпів: Ма­ша знову стояла рачки, головою до підлоги, а якийсь не знайомий мені стор швидко, стогнучи, напівстоячи злягався з нею ззаду. Я бачив, як бились об її стегна невеликі відвис­лі насінники. Чорт, що ж це таке? Я різко відчинив двері — і тут мене звалили з ніг, пробігли по мені, і — боляче вдарившись спиною об корито — я встигнув лише побачити вузький голий зад, що промайнув над парканом.

— Хто це був? — запитав я Машу, важко підводячись. — Ти, шльондро!

Я копнув її, що продовжувала стояти рачки, в її обліплену випорожненнями голу дупу. Копнув несильно. Справжньої злості я в собі не знайшов.

— Послухай, — сказав я, силою посадивши її, тремтячу, біля стіни. — Навіщо ти це робиш? Ти повинна мені народити породистого стора, розумієш?

Вона підвела голову і подивилася на мене поглядом, спов­неним такої туги, що я вкотре здригнувся.

— Ну, що з тобою, га?

Варто було їй вловити цей мій тон, як вона кинулася мені на шию, вкотре обійнявши мене, як людина.

— Я не буду тебе бити, не буду, — шепотів я, сам раптом ні з того ні з сього заплакавши від її сліз. — Ніколи не буду.

Вона керувала моєю душею, ця тварина. Адже я ніколи в житті раніше не плакав.

3

Кривого ми кололи разом з Альбертом, сином. Альберт повинен був усе-таки перейняти від мене це сімейне мистец­тво вбивати і обробляти стора. Не знаю, чому, але зранку в мене був святковий настрій. Серце моє билося частіше від самої думки про те, що на мене чекало. Невже стільки радості може бути у вбивстві?

Кривий, здавалося, зрозумів усе відразу, коли я зайшов до загороди. Зрозумів, хоча я ще не виймав ножів. Напевно, зі страху він почав рясно мочитися, щойно побачив нас із Альбертом у дверях.

— Ну що, діду, — пожартував я, підійшовши до нього ближче, не відриваючи погляду від його старечого зморщеного відростка, який не припиняв пускати дугоподібний жовтий струмінь. — Страшно?

Він дивився на мене, не кліпаючи, — очима, в яких світився чи то жах, чи то докір. Ніколи раніше я не помічав за Кривим жодних почуттів.

— Я би тебе не колов, — сказав я. — Але ти вже старий. І кривий. Що поробиш, друже.

Тут він почав голосно, стріляючи, випорожнятися чимось рідким і смердючим. Боже, як же він боїться.

— Фу, гад! — закричав Альберт, затискаючи носа. — Усе м’ясо буде тепер в гамні!

І він, схопивши палицю, замахнувся, щоб ударити. По голові.

— Стій, — закричав я. — Не смій!

— Та він, гад, мені штани обісрав! — Альберт показав на свої штани. — Сука!

— Звідки у тебе такі слова? Кинь палицю!

Альберт знехотя кинув.

— Тримай його краще за обидві лапи. Обмиємо, коли буде готовий. Відтягни його від стінки, поки я дістану ножа.

Кривий — сивий, згорблений — слухняно вийшов, тягнучи старечі худі ноги, на середину. Його запалі груди швидко ходили вгору-вниз. Шкіра під лівим соском здригалася в шаленому темпі. Ось в це місце я і повинен занурити довгого ножа.

— Тримай його міцніше за кисті, кому сказав! — закричав чомусь я на сина і вихопив із-за пояса ніж.

І тут Кривий закричав — так закричав, що у мене самі собою хлинули — від його голосу