Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Після вчорашньої вечері я виконую цю його команду раніше, ніж встигаю задуматися. Навіть не уявляла, що так легко піддаюся дресурі.

Паляниця тут же опиняється у мене в роті. Смачна.

Рі-одо справді знову мене годує. Шматочок за шматочком. І мені доводиться їсти, намагаючись не подавитись під поглядом Чотжара. Спочатку здивованим, а потім якимось занадто уважним і гнітючим.

− Недоторканна. Пам'ятаєш, Чотжаре? − кидає загрозливо мій господар, від якого не сховалося те, як дивиться на мене його слуга.

Той здіймає погляд на рі-одо і, криво посміхнувшись, схиляє голову.

***

Поки рі-одо був поруч, віддаючи Чотжарові розпорядження щодо мене і мені щодо того, що робити за його відсутності, я якось навіть не замислювалася про те, що от-от доведеться залишитися з безмовним наодинці. Лише підтакувала.

Так, зроблю. Так, навчуся. Так, постараюся.

Але от зі сніданком покінчено. Господар, прихильно поплескавши мене по маківці, підіймається з дивана. І йде до того самого ліфта, яким ми вчора з ним сюди піднялися.

А я залишаюся на отоманці. І Чотжар навпроти. Спостерігає за мною, схиливши голову набік з якимось, я б навіть сказала, м'ясоїдним інтересом. Моторошний. І незрозумілий зі всіма цими своїми поглядами. Може, він мене взагалі хоче зжерти, і лише слово господаря його стримує?

Чорт. Мені страшно.

Підриваюся на ноги й стрімголов кидаюся слідом за рі-одо. Широкою дугою обігнувши свого наглядача.

− Мій пане, можна спитати?

Він зупиняється, повільно обертаючись. Окидає мене здивованим поглядом.

− Я поспішаю, звірятко, − кидає холодно.

Ох. Цей різкий тон, як цебро крижаної води на голову. Заморожує на ходу, зупиняючи всі безглузді пориви.

− Вибачте, − прошу, стиснувши руки й опустивши голову. Ховаючи очі. І свої почуття.

Кілька секунд рі-одо мовчить. І від його пильного погляду мурашки по шкірі бігають. Але я чую тихий шурхіт його одягу. І чоловік підходить до мене. Жорсткі пальці хапають за підборіддя, змушуючи подивитись йому у вічі.

− Що ти хотіла спитати, Ліно?

− Лише про те, коли ви повернетеся, пане, − шепочу, заворожено занурюючись в темряву його очей. Вже далеко не таку холодну. – Просто… я чекатиму.

– Чекатимеш? – примружується він.

– Так. Дуже, – відповідаю абсолютно щиро. Як би він сам мене часом не лякав, з ним я почуваюся, може й не в безпеці, але хоча б захищеною.

В очах господаря спалахує подив. Але поступово він змінюється справжнісіньким задоволенням від моїх слів.

− Я повернуся до кінця світлового дня, звірятко. У нас залишилося не так багато часу, щоб підготувати тебе до прибуття в мій дім, – повідомляє він, проводячи пальцем по моїх губах. Натискаючи та змушуючи їх розкрити. − Будь слухняною дівчинкою, і я подумаю, як тебе винагородити.

І перш ніж відпустити, зминає мій рот у короткому вимогливому поцілунку. Та такому гарячому, що я ще з хвилину стою потім, дивлячись на стулки дверей, що зачинилися за ним, і торкаючись припухлих губ пальцями. Намагаючись збагнути, що в його розумінні може зійти за винагороду.

До тями приходжу, лише коли чую позаду дивний шиплячий звук, схожий на смішок.

Різко обернувшись, натикаюсь очима на Чотжара. Змієхвостий неспішно і навіть якось ліниво наближається до мене. І на губах нага зміїться цинічна усмішка.

Перелякано видихнувши, я мимоволі роблю крок назад. Що б там рі-одо йому не наказував, я цього повзучого все одно побоююся.

Видавши незрозумілий цокітливий звук, він… обповзає навколо мене. Розглядає, як щось вельми незрозуміле і таке, що не викликає довіри. Не торкається, але його довгий хвіст утворює на підлозі навколо моїх ніг закрите кільце. Закриваючи в пастку. А наг зупиняється переді мною, височіючи величезною громадиною. І дивиться так вичікувально, допитливо. Наче питає, що я тепер робитиму.

Тікати нікуди. Просити допомоги нема в кого.

Я в пастці.

– Будь ласка… не чіпайте мене, – обійнявши себе за плечі, прошу плутано. І голос тремтить. – Рі-одо це не сподобається.

Обличчя нага кривиться від гніву. Думає, що я йому погрожую? Що скаржитимуся?

Може, й буду, якщо доведеться. Але погрожувати тому, хто може розчавити мене, як комашку, точно не найрозумніший вчинок. А я ж навіть не збиралася. Або збиралася, але про це йому не обов'язково знати.

Чорт.

− Я не хочу злити господаря, − додаю тихо, намагаючись прояснити все з іншого боку. Адже, справді, не хочу. Я не погрожую, я прошу не штовхати мене на непослух. От.

Кілька секунд Чотжар мало не препарує мене поглядом.

А потім посміхається, оголюючи довгі гострі ікла. Між якими з'являється чорна стрічка роздвоєного язика. І демонстративно підіймає долоні. Показуючи, що мене не торкається.

Ага. Тільки хвіст свій забирати навіть не думає.

І очима своїми безсоромними так і їсть.

− У вас є язик? − випалюю я перше, що приходить у голову на нервах. Сподіваючись відвернути його увагу від мене самої.

Змій здивовано застигає. Повертається очима до обличчя. Ще й брову запитливо заламує.

− Рі-одо сказав, що ви безмовний. От я й подумала…

Чотжар здивовано моргає.

А потім починає реготіти наді мною, гад такий.

Беззвучно до того ж.

Здається, я щось не так зрозуміла, про їхні методи позбавлення мови.