Читати книгу - "Хочеш я буду твоєю?, Мері Рейн"

– Ми повертаємося до Києву. – сказав Мирослав. 

З самого ранку наш бос скликав нас на "нараду" щоб сказати, що ми повертаємося до офісу. 

– А можна дізнатися причину? – озвався хтось з компанії. 

– Не зараз. Йдіть збирайте речі. Автобус буде о 13:00. – сказав як відрубав. 

– Як думаєш, що сталося? – запитала в мене Маша, коли ми вже відійшли від всіх. 

– Поняття не маю. 

Вже через годину, ми з подругою їхали в Київ.

Цікаво, чому так терміново потрібно повертатися? Можливо якісь проблеми у фірмі? 

Їхати до Києву приблизно 12 годин, це якщо без зупинок, а оскільки ми з Машею зупинялися, дома ми було об одинадцятій. Я привезла її додому, а потім і сама поїхала. 

Нарешті я в себе в квартирі. Я вже встигла скучити за нею. 

Коли зайшла до кімнати, сівши на ліжко вже не встала. Настільки я стомилася з дороги, що навіть не поставила будильник. 

Тож прокинулася я о 7:22

Коли розплющила повіки, ще секунд 20 не можу зрозуміти, а що відбувається?

І тільки коли беру телефон до рук, розумію, що запізнююся.

– Мати рідна, – Господи, я ж нічого не встигну. 

Я швидко пішла до ванної кімнати, вмитися. Саме сьогодні мені пощастило, що я прихильниця "природної" краси й не потрібно витрачати час на мейкап. Одягла я легку літню спідницю, та білий топ. Прихопила сумочку, та помчала до машини. Добре хоч, що маю свою. 

Вже за 30 хвилин я була біля офісу, пощастило що не було заторів. На щастя на роботу я встигла. 

– Доброго ранку, – вітаюся я з колегами, – а Мирослав вже є? 

– Так, і здається він не вгуморі, – відізвалася Маша. 

Я здивовано підіймаю брови, та сідаю за свій робочий стіл. Цікаво, що сталося? 

Я заглянула на почту, та завдань ніяких не було. Чудово, встигну хоч кави випити, бо результат прогуляного сніданку, сказався бурчанням мого живота.

Зробивши собі американо, я сіла на диванчик біля кавового апарату.

– Привітики, – прозвучав набридливий голос.

Повернувши голову, я власне й побачила власника цього дратівливого, писклявого голосу. 

– Чого тобі Олено? – зробивши ковток запашної кави, запитала, – я ще не бачилася з Мирославом Антоновичом. 

– Але точно побачишся, тож коли це станеться, передай йому, будь ласка, що я задоволена тією ніччю. 

Закінчивши свій монолог, вона попрямувалася в невідомому напрямку, залишивши мене в ступорі. 

І що це щойно було? Тією ніччю? То він з нею все ж таки спить? Тоді сама могла сказати, хіба ні? 

Мені мало б бути все одно, але чому тоді так неприємно на душі? 

Що ж мої любі, я повернулася з незапланованої відпустки, щоб з новими силами писати для вас=))

Надіюсь на вашу підтримку, в вигляді зірочок)))