Читати книгу - "Щастя у спадок, Лія Стейс"

Обабіч дороги були фігурно стрижені дерева. Ось вони проїхали повз “зелених музикантів”, далі були “шахові фігури” у білих горщиках і сімейство слонів. Казково гарно! А ще по обидва боки стояли, немов мереживні, білі ковані лавки, що додавали цьому красивезному парковому дизайну неповторного шарму.

Авто зупинилося перед входом у замок. Будівля виявилася ще розкішнішою, ніж Соня уявляла. Це був величезний маєток в англійському стилі з елементами бароко та неоренесансу. Зовнішній фасад білосніжний, його прикрашали високі фронтони, ліпнина та різьблений декор з темного дерева. Ще було кілька еркерів з панорамними вікнами. Дах — шпилястий з чудернацькими флюгерами, а у центрі будівлі виднівся величезний металевий годинник з фігурними цифрами. До головного входу вели широкі пологі сходи.

— І як тобі? — спитав Денис, який не без гордості також обдивлявся зараз своє творіння.

— Я вражена, — все ще не відриваючи очей від замку відповіла Соня. — Це ж просто казка на яву!

— Дякую, я старався, — не без самовдоволення сказав Денис. — Ходімо покажу тобі, що всередині. Там не гірше, повір. Майже все вже готове. Так, кілька дрібниць залишилося доробити у частині, де готель.

Денис не збрехав. Всередині їх чекав панорамний ресторан зі скляними еркерами, у якому була дзеркальна зала, блакитна та срібна. Тут можна влаштовувати красиві весілля, подумалося Соні.

— Хоча ресторан ще не відкритий, проте кухня працює, оскільки шефи невпинно трудяться над створенням меню. Тож я попросив накрити для нас один столик. Повечеряємо, продегустуємо, що вони тут накуховарили й оберемо, які страви варто включити в меню. Так що ми тут офіційно перші гості.

— Це все вражає, правда. 

Соні та Денису принесли вишукані страви італійської та французької кухні.

— Ну, що скажеш? — запитав Денис після того, як Соня спробувала кілька страв.

— Смачно, але я більше люблю нашу, українську кухню, — не стала приховувати дівчина.

— Чесно? Я теж. Я взагалі оцієї всієї помпезності не дуже люблю. Проте по концепції маркетологів у замку має бути саме висока кухня, — знизав плечима Денис.

— Цікаво. Я думала навпаки, ти полюбляєш, як кажуть "дорого-багато". Це все дурнуваті стереотипи.

— Аж ніяк. Я взагалі найбільше знаєш яку їжу люблю? Ту, що готують у казанку. Зроду не їв нічого смачнішого грибної юшки, що приготували на вогні.

— Ти любиш походи? — щиро здивувалася Соня.

— Понад усе! Я вже підкорив сім найвищих вершин різних континентів. Це моя "віддушина".

— Цікаво. Я от ніколи не ходила у похід. Ну, якщо не рахувати одноденну ночівлю в лісі у шкільні роки з класом. Проте це явно не те.

— У поході люди показують себе справжніх. Там немає значення, який в тебе статок, соціальне положення…Горам однаково, хто ти такий… Тут цінується сміливість, витривалість, винахідливість, сила волі та взаємовиручка. А у тебе є якесь хобі, Соню? Що тебе надихає?, — Денис зацікавлено подивився на Соню.

— Навіть не знаю…Останнім часом я всю себе посвятила сім'ї та роботі. Ні на що інше не вистачало часу.  Я працюю вчителькою англійської мови у молодших класах. Хіба що читання, якщо це можна назвати хобі…. 

Соня задумалася. Як давно вона не робила щось тільки для себе? Для свого власного натхнення та задоволення. Здається, що цілу вічність…

— Книги — це теж добре. Яка твоя улюблена?

— З художніх? Важко сказати… Це буде надто дивним, якщо я скажу “Гаррі Поттер”? — зі сміхом в голосі сказала Соня. — Ні, я, звісно, можу назвати літературний шедевр когось з великих класиків, але ж це буде неправдою.

— А це буде надто дивним, якщо я скажу, що передивляюся усі частини щороку, як тільки блисне перший сніг? І нічого, що мені вже 35 років. Гаррі вічний!

Соня дзвінко засміялася.

— А в нас набагато більше спільного, ніж я думала.

— А ще я теж розлучений та маю дитину від першого шлюбу. Щоправда, ми зараз рідко бачимося, адже моя колишня з сином переїхали жити до Штатів. Його звуть Домінік, йому вже майже 15 років, можна сказати молодий мужчина.

— Такий дорослий…

— Так, ми з його матір'ю одружилися геть зеленими ще. Нам ледве 19 стукнуло. Ми були молоді та шалено закохані, проте не склалося. Давай не будемо про минуле, краще про майбутнє. Ви з Михасем надовго в Петросівцях?

— До кінця літа плануємо залишитися.

— Це прекрасна новина. Хочу одразу запросити вас на прогулянку на яхті наступної суботи. До мене приїжджає мій старий друг, то ж я буду радий, якщо ви візьмете з собою подругу, ну і звісно ж Михасика. Впевнений, він буде в захваті від яхти.

— Звісно, з радістю.

Після смачної вечері, Соня з Денисом все ж вибрали кілька страв для основного меню та пішли гуляти парком. Час за цікавими розмовами збіг дуже швидко. Вони навіть не згледілися, як надворі стало геть темно. Дорогою додому Денис вмикав Соні свої улюблені пісні, виявилося, що і музичні смаки в них схожі. Підспівуючи на весь голос It’s my life - Bon Jovi, вони під'їхали до будинку Соні.

— Дякую тобі, за чудовий вечір, — сказав Денис. — Я вже дуже давно так добре не проводив час.

— І тобі дякую, — Соня правда дуже класно відпочила і почувала себе на 100%.

— З нетерпінням буду чекати наступної зустрічі. Добраніч, Соню.

— Добраніч, — злегка зашарілася Соня та вийшла з авто.

У будинку на неї одразу накинулася Лара з питаннями.

— Ну, як все пройшло? Де були? Ви цілувалися? Я хочу знати все!

Соня плюхнулася на стільчик і чесно сказала:

— Давно я так класно не проводила час. Денис дуже приємний чоловік.

— Ну а по відчуттям як? Йокнуло чи не йокнуло? — не відставала Лара.

— Важко сказати. Скоріше ні, чим так, але я ж його майже не знаю.

— Значить не йокнуло. Кажуть, в глибині душі жінка в перші 10 секунд побачення знає, буде вона спати з чоловіком чи ні.

— Лара! Знову ти за своє!