Читати книгу - "На межі бажання, Адалін Черно"

— В якому сенсі знущається? — прокашлявшись, питаю в дівчини.

Горло здушує спазмом, руки автоматично стискаються в кулаки. Хочеться одного: відгамселити її чоловіка так, щоб він встати не міг. Знущається? Б’є її?

— Я не знаю, — Ангеліна знизує плечима. — Одного разу я чула її крик і стукіт. Потім він щось кричав їй. Я не чула слів, але так боялася. Аня дуже хороша, вона допомагала мені з продуктами, та і гроші позичала до зарплати.                                                        

Коли дівчина вимовляє ім’я Ані, сумнівів у тому, що це не вони і я щось наплутав — не залишається. Я стискаю руки в кулаки сильніше й буквально уявляю, як те чмо, яке я бачив у кафе, простягає до неї свої руки та б’є.                                                        

— З тобою все гаразд?                                                        

Голос Ангеліни звучить незвично нервово. Вона, мабуть, вловлює зміну в моєму настрої та побоюється. Намагаюся взяти себе в руки й усміхнутися, але по тому, як дівчина дивиться на мене, усвідомлюю, що усмішкою й не пахне. Швидше, вишкіром.                            

— Вибач, — вимовляю. — Я щось замислився.                            

— Все гаразд, — шепоче вона. — Я просто подумала, що ти знаєш їх і…

— Ні, — сміюся, хоча самому хочеться врізати по столу, стіні, не має значення по чому, аби тільки заглушити те почуття, яке роздирає моє нутро.                            

Мені погано від самого усвідомлення, що вона може зазнавати насильства. Що ж у неї за чоловік, якщо дозволяє собі таке? На вигляд він, звичайно, не дуже. Більше схожий на підкаблучника, але щоб на головного.                                                        

— Знаєш, я так втомилася, — вимовляє моя супутниця, і я вирішую, що вона хоче спати.

— Так, звичайно, — підводжуся. — Я піду.                            

— Ні, — вона сміється. — Вибач, я не вмію висловлювати свої думки правильно. Я маю на увазі, що загалом втомилася. Від роботи, від усього. І батьки…

На наступні пів години я перетворююся на слухняного слухача. Ангеліна розповідає. Спершу я думав, що вона буде скаржитися, але вона говорить так, що я відразу ж розумію: вона просто розповідає, ділитися наболілим, але не скаржиться. Їй складно, але не настільки, щоб бідкатися в жилетку.

Я стаю слухачем, а Ангеліна просто тією, хто довго тримав біль всередині. Їй потрібно поговорити, а мені охолонути та подумати. Не постукати ж у двері до Ані та сказати:

— Збирай свої речі, я заберу тебе.                                                        

Ні, в іншій ситуації я так би й зробив. А потім би подумав. Зараз же я напружую мізки й згадую те, що нам говорила психолог. Жертви насильства можуть не розуміти, що з них знущаються. Де гарантія, що Аня розуміє? Тим паче я згадую, як вона відстоювала чоловіка в ресторані. Як завзято суперечила мені.                                                        

Ангеліна все говорить, а я відчуваю себе абсолютно спокійним. Знаю, що найближчим часом буду думати про те, як зробити так, щоб забрати її. Поговорити, вмовити, зробити що завгодно, лише б вона погодилася і зрозуміла, що її життя ненормальне.

З Ангеліною весело, до закінчення вечора вона стає розкутішою та веселішою, наближається до мене та кладе руку на коліно. Втім, я відразу прибираю її долоню.

— Вибач, — вимовляю, щоб її не образити. — Я вірний своїй дівчині.

Ангеліна вибачається та червоніє.                            

— Боже, я така дурна, — вона закриває обличчя руками.

— Нічого, — заспокоюю її та підводжуся. — Мені час.