Читати книгу - "Полліанна дорослішає"

Дні минали один по одному, але Полліанна не знаходила розради. Болісні почуття тільки загострювались, а її запитання і коментарі теж не сприяли відновленню душевної рівноваги місіс Керю. Спроби Полліанни застосувати «знай, радій» завершились цілковитим провалом.

— Щиро кажучи, не знаю, як можна радіти з такого становища, в якому перебувають ці нужденні, — заявила вона одного разу. — Звісно, ми самі могли б радіти, що ми не такі бідні, як вони. Та щоразу, коли згадую про них, мені робиться настільки прикро, що я взагалі не можу чомусь радіти. Ми могли б іще радіти, що є бідні, і ми можемо їм допомагати. Але якщо ми цього не робимо, яка ж тоді радість?

Полліанна не могла знайти нікого, хто їй би все це до ладу розтлумачив.

А що частіше вона ставила такі запитання місіс Керю, то більше бідолашну жінку переслідували думки про Джемі, якого вона знала, і того, який міг би тепер знову з’явитись у її житті. Від цих думок і видінь місіс Керю робилась іще нещаднішою і мало не впадала у відчай. Не полегшило її стан навіть наближення Різдва. Варто їй було побачити різдвяні оздоби, віночки з червоними ягодами, відблиски свічок на ялинкових прикрасах, серце її пронизував гострий біль від згадки про порожню дитячу шкарпетку, підвішену коло каміна в надії на подарунки від Санта Клауса — від згадки про давнє Різдво, коли Джемі був іще з ними…

Нарешті, за тиждень до Різдва, вона дала останню битву своїм сумнівам у внутрішній боротьбі. Рішуче, але аж ніяк не радісно, вона зробила короткі розпорядження для Мері і викликала до себе Полліанну.

— Полліанно, — почала місіс Керю майже суворим тоном. — Я вирішила… узяти до себе Джемі. Автомобіль буде подано за хвилину. Я негайно вирушаю по хлопчика і привезу його сюди. Якщо хочеш — можеш їхати зі мною.

На обличчі дівчинки відбилось глибоке душевне хвилювання.

— Ох! Як же мені радісно! — вигукнула Полліанна. — Мені так радісно, що я ладна заплакати! Місіс Керю, чому завжди так буває: коли страшенно радієш, завжди хочеться плакати?

— Щиро кажучи, не знаю, — відказала місіс Керю.

Сама вона радощів не виявляла, а скоріше була розгублена.

Доволі скоро вони знову опинились у крихітному помешканні Мерфі, і місіс Керю дуже коротко виклала мету свого візиту. Вона розповіла про свого племінника, що зник багато років тому, і як вона сподівалася, що Джемі — це той самий зниклий племінник. Вона не стала приховувати свої сумніви щодо того, чи перед нею справді той самий Джеймс Кент, пояснила, що вирішила дати хлопцеві можливість скористатися перевагами нового становища. Далі, дещо втомленим тоном, вона розповіла про плани, які для нього приготувала.

Місіс Мерфі сиділа на краєчку ліжка і тихо плакала. В іншому кутку кімнати сидів Джері Мерфі з широко розплющеними очима і час від часу стиха коментував: «Оце так! Оце придибенька! Скільки живу, такого не чув!» Що ж до Джемі… той непорушно лежав у ліжку і слухав з виглядом людини, перед якою несподівано відчинились двері до раю. Але тим часом, як місіс Керю викладала свої плани, вираз його обличчя змінювався. Зрештою, він заплющив очі і відвернув обличчя.

Коли місіс Керю закінчила, у кімнаті запала тиша. Тоді Джемі знову повернув обличчя до гостей і розплющив очі. Вони побачили, що він геть блідий, а в очах у нього стоять сльози.

— Дякую, місіс Керю, але я… не можу переїхати до вас, — коротко сказав він.

— Як це не можеш?! — вигукнула місіс Керю, не ймучи віри власним вухам.

— Джемі! — зойкнула Полліанна.

— Ти що, пацан! Чи в тебе таргани в голові? — обурився Джері. — Хто ж отак від свого щастя відмовляється?

— Я все розумію, але переїхати до вас не можу, — повторив Джемі.

— Джемі, ти не квапся! Подумай, що це для тебе означає! — з тремтінням у голосі проказала місіс Мерфі.

— Я подумав, — ретельно добираючи слова, сказав Джемі. — Невже ви гадаєте я не знаю… від чого я відмовляюсь?

Дивлячись просто в очі місіс Керю, він додав:

— Я не можу пристати на те, щоб ви робили все це тільки заради мене. Інша річ — якби я справді був для вас дорогим. Адже ви не переживаєте за мене по-справжньому. Вам потрібен не я, а справжній Джемі. А я не справжній. Ви не вірите в те, що я ваш племінник. Я це бачу з вашого вигляду.

— Так, але… зрештою… — безпорадно намагалась заперечувати місіс Керю.

— Нехай би я був, як усі нормальні хлопчики, і міг ходити… — перервав її Джемі. — А так я вам дуже скоро настогидну. Я одразу це відчую, і мені зробиться нестерпно… бути вам тягарем. Якби ви непокоїлись про мене, як матуся…

Він зробив непевний жест рукою, стримуючи ридання. Тоді знову відвернувся.

— Я не той Джемі, який вам потрібен. Тому я… не можу поїхати з вами.

З кожним словом його кволі кулачки стискались дедалі сильніше, аж кісточки пальців зробилися білішими за виношене біле покривало на ліжку.

Знов у кімнаті запала тиша. Місіс Керю дуже тихо підвелася зі свого стільця. Обличчя її було блідим, а в очах відбилося щось таке, що змусило Полліанну стримати сльози.

— Полліанно, ходімо, — тільки й мовила місіс Керю.

— Такого телепня, як ти, треба пошукати! — буркнув Джері, коли двері за гостями зачинились.

А хлопчик на ліжку ридав так, наче двері в рай на хвилину відчинились перед ним, а тепер зачинилися назавжди.

Розділ 12. За прилавком

Місіс Керю була розгнівана. Допровадити себе до такого стану, що вона вже ладна була взяти до себе недолугого каліку, і почути від нього отаку нахабну відмову — це справді нестерпно. Місіс Керю не звикла до того, щоб на її запрошення не зважали, а надто щоб ними гребували. Більше того, нині, коли взяти до себе хлопчика виявилося неможливим, вона стала відчувати непереборний страх, що він-таки справжній Джемі. Вона усвідомлювала, що істинною причиною її бажання взяти хлопчика до себе не була турбота про його долю чи бажання ощасливити його. Насправді, вона у такий спосіб сподівалась повернути собі душевний спокій і рівновагу, звільнитися від нав’язливого болісного питання: «А що як він справді той самий Джемі?». Жінці було анітрохи не легше від того, що хлопчик інтуїтивно відчув мотиви її вчинку і пояснив свою відмову тим, що вона «не переживає за нього по-справжньому». Щоправда, цим він дав нагоду місіс Керю про себе повторювати, що вона справді не надто за нього переживає, що він насправді не її племінник, і що вона нарешті забуде всю цю історію.

Але забути