Читати книгу - "Полліанна дорослішає"

«Я не хотіла тобі про це розповідати, — писала місіс Керю, виклавши всі факти, — не хотіла зайвий раз ятрити твої давні рани або спричиняти невиправдані сподівання. Я впевнена, що це не він. Але навіть пишучи ці слова, я, насправді, знаю, що не переконана в цьому. Ось чому я прошу, щоб ти приїхала. Ти просто мусиш приїхати. Я маю познайомити тебе з ним. Хочу знати… Ох, я хочу знати, що ти скажеш! Зрозуміло, ми не бачили свого Джемі від того часу, як йому виповнилось чотири рочки. Зараз йому б мало бути дванадцять. Цьому хлопчикові, наскільки можна судити, теж дванадцять (він не знає точно свого віку). Не можна стверджувати, що колір його волосся або очей не збігається з кольором волосся і очей нашого Джемі. Цей хлопчик самостійно не пересувається, але інвалідом він став внаслідок травми шість років тому. Його стан погіршився приблизно через чотири роки по тому, після іще однієї травми. Яким на вигляд був його батько, ніхто, здається, не здатен розповісти. Але з того, що я спромоглася з’ясувати, ніщо не свідчить безперечно «за» чи категорично «проти» того, що він був чоловіком нашої бідолашної Доріс. Сусіди називали його «професором»; він був дуже дивакуватим і, здається, нічого по собі не залишив, крім кількох книжок. Можливо, це щось важить, а може, й ні. Джон Кент справді завжди був дивакуватим і схильним до богемного стилю життя. Чи він любив книжки, я не пригадую. А ти пам’ятаєш? Титул «професора» він міг запросто сам собі присвоїти; а може, просто його так назвали за його вигляд. Що ж до хлопчика… Я не знаю, не знаю… Сподіваюсь, ти зможеш сказати щось упевненіше.

Твоя збентежена сестра Рут».

Делла приїхала. Щойно прочитавши листа, негайно вирушила, щоб подивитись на хлопчика. Але вона теж нічого не могла вирішити напевне. Так само, як і сестра, вона сказала, що, найімовірніше, це не їхній Джемі. Але водночас не можна було виключити, що, кінець кінцем, виявиться, що то справді він. І так само, як Полліанна, Делла бачила цілком, як їй видавалось, прийнятний спосіб розв’язання.

— Рут, чому б тобі не взяти його до себе? — запропонувала вона сестрі. — Ти могла б навіть усиновити його! Було б добре і для тебе, і для нього. Бідолашний хлопчик…

Місіс Керю здригнулась і не дала сестрі завершити монолог.

— Ні-ні, я не можу, просто не можу! — простогнала вона. — Мені потрібен тільки мій Джемі, мій коханий Джемі, і більше ніхто…

Делла зітхнула, знаючи, що спроби переконати сестру виявляться марними, і повернулась на роботу в санаторій. Та даремно місіс Керю гадала, що справі на цьому край. Вона знову помилилась. Дні її залишились сповненими тривожних думок, а ночі минали без сну або з такими снами, що тільки підсилювали її сумніви і денні тривоги. До того ж, їй було дедалі важче ладнати з Полліанною.

Полліанна була в розпачі. Їй не давали спокою численні запитання. Вперше в житті вона побачила на власні очі справжню бідність. Тепер вона особисто знала людей, яким бракує харчів, які вбираються у лахміття і мешкають у темних, брудних і дуже тісних кімнатках. Природно, що її першим бажанням було «допомогти». Вона двічі ходила разом з місіс Керю до Джемі і дуже раділа з приводу тих змін, які відбулися, відколи «Додж зробив те, що йому було наказано». Але ж Полліанну не могли вдовольнити такі неістотні перетворення. Вона бачила на вулиці численних хворобливих на вигляд та пригнічених чоловіків і жінок, їхніх замурзаних голодних дітей — сусідів Джемі. І дівчинка впевнена була, що місіс Керю допоможе їм усім.

— Це ж треба! — вигукнула місіс Керю, дізнавшись, яку місію їй пропонують. — То ти хочеш, щоб я забезпечила всю вулицю гарними шпалерами, свіжою фарбою і новими сходами? А може, ти іще чогось хочеш?

— Так, я ще дуже багато чого хочу! — радісно відгукнулась Полліанна. — Річ у тім, що їм усім потрібна безліч необхідних речей. А як же гарно буде, коли всі вони одержать все, що їм треба! Як би я хотіла теж бути багатою, щоб усім допомагати! Але мені і без того страшенно радісно, що я поруч з вами, коли ви їм допомагаєте…

Місіс Керю охнула з подиву. Враз опанувавши себе, вона взялась пояснювати наївній дівчинці, що не має жодного наміру щось робити заради неотесаних мешканців «провулку Мерфі» і зрештою не бачить жодних причин, з яких вона мала б щось для них робити. До того ж, ніхто від неї цього не чекає. Вона вже анулювала всі боргові зобов’язання пожильців. Це з її боку було винятковою щедрістю, будь-хто підтвердить! А в будинку, де мешкають самі Мерфі, вона взагалі своїм коштом навела цілковитий лад, зробила ремонт (місіс Керю не стала зазначати, що будинок належить їй). Місіс Керю доволі детально розтовкмачила Полліанні, що існують благочинні товариства з численним персоналом, з ефективними програмами дій; це їхнє завдання — допомагати бідним, але пристойним людям, а вона сама регулярно робить щедрі внески у фонди таких організацій. Щоправда, Полліанну це не переконало.

— Ні, я не розумію! — не вгавала дівчинка. — Навіщо це треба і чим це ліпше, коли так багато людей об’єднуються заради того, що кожен міг би зробити сам? Упевнена, мені було б набагато приємніше подарувати Джемі гарну нову книжку, ніж влаштувати так, щоб йому зробило подарунок якесь благочинне товариство. І до того ж, я знаю, що йому самому було б цей подарунок приємніше отримати від мене.

— Може, й так, — втомлено і роздратовано відказала місіс Керю. — Але, можливо, це було б не так корисно для Джемі, ніж якби він отримав ту книжку від групи людей, які цим займаються… знають, яку книжку вибрати.

Місіс Керю змушена була розповісти Полліанні (та геть нічого з її слів не зрозуміла) про «пауперизацію населення», про вадливість «практики подачок» абикому і «згубні наслідки неорганізованої благочинності.»

— До того ж, — докинула вона у відповідь на спантеличений погляд Полліанни, — цілком імовірно, якби я запропонувала цим людям допомогу, вони б від неї відмовились. Адже ти пригадуєш, як місіс Мерфі не хотіла дозволяти мені, щоб я надіслала їм їжу і одяг? А тим часом вона охоче прийняла допомогу від своєї сусідки з першого поверху.

— Так, пригадую, — зітхнула Полліанна, дивлячись кудись у простір. — Деякі речі я не можу осягнути. Але мені видається несправедливим, що у нас так багато