Читати книгу - "Полліанна дорослішає"

холодно зронила вона. А тоді роздратовано додала: — Але чому б вам не піти до власника цього будинку і не наполягти на тому, щоб він забезпечив вам людські умови, доки ви тут мешкаєте? Поза сумнівом, ви маєте право на щось ліпше за вибиті вікна, завішені ганчірками і заліплені газетами! А сходи, якими я піднімалась нагору, вони просто небезпечні!

Місіс Мерфі зітхнула з полегшенням. Її маленька постать знову згорбилась, прибравши позу цілковитої безвиході.

— Ми намагались, але нічого з того не вийшло. Ми ніколи нікого не бачили особисто, крім агента. А він твердить, буцімто власник і без того з нас бере надміру низьку платню, щоб іще витрачати гроші на ремонт.

— Казна-що! — відрубала місіс Керю з усією люттю, знаходячи нарешті вихід своєму роздратуванню. — Це неподобство! Більше того, я думаю, що це пряме порушення закону. В усякому разі, за такі сходи точно треба судити. Я вважатиму своїм особистим обов’язком подбати про те, щоб власник будинку подбав про кращі житлові умови для вас. Як звати агента і хто власник цього дивовижного будинку?

— Прізвища власника я не знаю, мем. Але агент — містер Додж.

— Додж?! — рвучко обернулась місіс Керю з дивним виразом обличчя. — Ви хочете сказати, Генрі Додж?

— Так, мем. Здається, його звати Генрі.

Місіс Керю побуряковіла, а тоді зблідла іще більше, ніж до того.

— Гаразд, я про все подбаю… — здушеним голосом промовила вона відвертаючись. — Полліанно, ходімо. Нам справді час їхати.

Заплакана Полліанна прощалася з Джемі.

— Ти не хвилюйся, я знову прийду. Я дуже скоро прийду, — пообіцяла вона вже з порога, поспішаючи за місіс Керю.

Доки вони спускались небезпечними сходами, доки проштовхувались крізь галасливий натовп чоловіків, жінок і дітей, що оточили сердитого Перкінса в лімузині, Полліанна мовчала. Але, щойно невдоволений шофер зачинив за ними дверцята автомобіля, дівчинка благально вигукнула:

— Люба місіс Керю, будь ласка, скажіть, що це Джемі! Як би гарно було для нього, якби він виявився вашим Джемі!

— Але він не Джемі.

— Ви впевнені?

Місіс Керю відповіла не одразу. Вона затулила обличчя долонями.

— Ні, не впевнена. Саме в цьому вся трагедія, — простогнала вона. — Думаю, що це не він. Я майже впевнена, що не він. Однак, залишається певна імовірність… І вона мене доконає.

— В такому разі, ви б могли просто думати, що він Джемі! — переконувала її Полліанна. — Вдавати, начебто це він! Це б могла бути така гра. І ви могли б узяти його до себе і…

Місіс Керю гнівно обернулась до дівчинки.

— Узяти цього хлопчика у свій дім при тому, що він не Джемі? Нікóли, Полліанно! Я б ніколи не могла такого зробити!

— Але якщо ви не можете допомогти своєму Джемі, мені здається, ви могли б радіти з того, що є хтось, подібний до нього, кому ви можете допомогти! — схвильовано переконувала її Полліанна. — Якби ваш Джемі був таким бідним і хворим, як цей Джемі, невже б вам не хотілося, щоб хтось узяв його до себе, втішав і…

— Припини, Полліанно, припини!.. — стогнала місіс Керю, хитаючи головою у відчаї. — Коли я подумаю, що наш Джемі може перебувати десь у такому стані, як цей…

Здушені ридання поглинули кінець фрази.

— Саме це я маю на увазі! Саме про це я кажу! — збуджено підхопила Полліанна. — Як ви не розумієте? Якщо це ваш Джемі, — ви будете щасливі, що знайшли його. Якщо він не ваш, то, взявши його до себе, ви нічим не зашкодите своєму Джемі, а водночас зробите щасливим цього Джемі. Ви його зробите таким щасливим… таким… А якби ви згодом знайшли справжнього Джемі, ви б теж нічого не втратили. Адже ви зробили б щасливими двох хлопчиків замість одного і…

Але місіс Керю знову перервала їй.

— Припини, Полліанно, припини! Хочу подумати. Мені треба поміркувати…

Не здатна стримати сльози, Полліанна відкинулась на спинку крісла. Зусиллям волі вона змусила себе мовчати цілу хвилину. Тоді слова знову вирвались назовні бурхливим потоком:

— Але який жахливий будинок! Хотіла б я, щоб його власник сам замешкав у своєму будинку! Подивилась би я тоді, який би він знайшов тоді привід для радощів!

Місіс Керю несподівано обернулась до Полліанни і у дивному благальному жесті простягнула до неї руки.

— Не треба так казати! — вигукнула вона. — Може, він просто… Може, він просто не знав. Я впевнена, що ця людина просто не знала, що їй належить такий будинок. Але тепер все владнається. Неодмінно все владнається.

— То ви знаєте, чий цей будинок? Це якась жінка? Ви агента теж знаєте?

— Так, — закусила губу місіс Керю. — Я знаю цю особу і знаю агента.

— Як це добре! — зітхнула Полліанна. — У такому разі, все справді владнається.

— Ну, звісно, владнається… Все буде набагато ліпше, — підтвердила місіс Керю, коли лімузин зупинився перед ґанком її власного будинку.

Здавалось, місіс Керю знає, про що вона говорить. І вона таки знала — знала набагато краще, ніж готова була в тому зізнатись перед Полліанною. Того ж таки вечора, перше ніж вкладатися спати, вона написала листа такому собі Генрі Доджу, викликаючи його на термінову нараду з питання низки ремонтних робіт, які мають бути негайно проведені у житлових будинках, що їй належать. Було в тому листі кілька ущипливих фраз, у яких згадувались «ганчірки на вікнах» і «небезпечні сходи», що згодом змусили цього самого Генрі Доджа сердито насупитись і процідити крізь зуби якісь лайливі слова. Водночас він зблід… чи не від страху?

Розділ 11. Сюрприз для місіс Керю

Подбавши про належний ремонт і деякі вдосконалення у будинках, що перебували у її власності, місіс Керю сказала собі, що свій обов’язок домовласника вона здійснила, отже, справу закрито. Тепер вона може просто забути про цю пригоду. Той хлопчик не Джемі. Він просто не міг би бути її Джемі. Щоб неосвічений, кволий і недолугий інвалід був сином її небіжчиці-сестри? Виключено! Вона має викинути з голови такі думки…

Однак, саме на цьому місіс Кері перечепилась, наштовхнулась на непереборну перешкоду: думка ніяк не йшла їй з голови. Перед очима її стояла одна й та сама картина: маленька кімнатка з голими мурами і хлопчик з сумним обличчям. Одне і те саме болісне запитання бриніло їй у вухах: «А що, коли він справді Джемі?» На додачу, Полліанна завжди крутилась поруч. І хоча місіс Керю подбала про те, щоб настирливі запитання і прохання не лунали з вуст непосидючої дитини, сховатись від благального погляду її очей було неможливо. Тому докори сумління змусили місіс Керю ще двічі відвідати хлопчика. Щоразу вона казала собі: цей візит необхідний для того, щоб переконатися — хлопчик не