Читати книгу - "Полліанна дорослішає"

— Ох, Джемі! Яке щастя, що я нарешті знайшла тебе! — вигукнула Полліанна. — Якби ти знав! Я тебе шукала щодня! Але як прикро, що ти занедужав!

Сяючи щасливою усмішкою, Джемі простягнув до неї худеньку бліду руку.

— А мені анітрохи не прикро. Дуже радий, — він зробив особливий наголос на останньому слові. — Я радий, бо завдяки цьому ти прийшла до мене. До того ж, мені вже ліпше.

— Мамусю, оце та дівчинка, що навчила мене гри у «знай, радій»! — урочисто оголосив він і знову обернувся до Полліанни. — Мамуся теж приєдналася до гри. Спершу вона плакала, що у неї спина розболілась, і вона не може працювати. А потім, коли мені зробилось гірше, вона зраділа, що не може працювати, бо, натомість, може залишитися вдома, щоб доглядати мене.

Цієї миті місіс Керю квапливо рушила вперед. Вона не відводила від хлопчика погляду — водночас переляканого і сповненого надії.

— Це місіс Керю, — представила її Полліанна. Голос у дівчинки тремтів. — Вона теж хотіла відвідати тебе, Джемі.

Тим часом скута ревматизмом жіночка насилу підвелася і запропонувала свій стілець місіс Керю. Та опустилася на стілець, не відводячи погляду від обличчя хворого хлопчика.

— Тебе звати… Джемі? — насилу вимовила вона.

— Так, мем. — Він дивився їй просто у вічі.

— А як твоє прізвище?

— Не знаю.

— Він вам не рідний син? — Місіс Керю вперше звернулась до згорбленої жіночки, яка стояла поруч, коло ліжка.

— Ні, мем.

— А його прізвища ви не знаєте?

— Ні, мем, ніколи не чула.

У відчаї місіс Керю обернулась до хлопчика:

— Ти подумай, пригадай… Невже не пам’ятаєш нічого про себе, крім того, що тебе… що тебе звати Джемі?

Хлопчик заперечно похитав головою. На його обличчі з’явився вираз спантеличеної цікавості.

— Ні, нічого.

— І у тебе не збереглося нічого з батькових речей, де могло бути підписане його прізвище?

— Крім книжок, він не залишив нічого, що варто було б зберігати, — втрутилась місіс Мерфі. — Книжки належали йому. Може, хочете їх переглянути?

Жінка показала на ряд пошарпаних книжок, що розташувались на поличці в іншому кінці кімнати. Вона не утрималась і запитала:

— А ви гадаєте, мем, що були з ним знайомі?

— Не знаю, — здушеним голосом відповіла місіс Керю і, підвівшись, підійшла до книжкової полиці.

Книжок було небагато, з десяток. Збірка п’єс Шекспіра, «Айвенго» Вальтера Скотта, заяложена «Діва Озера», збірка віршів Теннісона без обкладинки, пошарпаний «Маленький лорд Фаунтлерой» та ще кілька книжок з історії Давнього Світу і Середньовіччя…

Місіс Керю уважно переглянула кожну з книжок, але ніде не знайшла жодного написаного від руки слова. Розпачливо зітхнувши, вона знову обернулась до хлопчика і жінки. Ті дивились на неї запитально-перелякано.

— Я хочу, щоб ви розповіли мені все, що знаєте, — проказала вона, знову сідаючи на стілець коло ліжка.

Вони розповіли. В цілому, це була та сама історія, яку Джемі розповів Полліанні у парку. Нових подробиць було небагато, і вони нічого істотно не міняли, попри численні запитання, які ставила місіс Керю. Скінчивши розповідати, Джемі спрямував запитальний погляд на місіс Керю.

— То ви гадаєте, що знали мого батька? — благально вимовив він.

Місіс Керю заплющила очі і приклала долоню до лоба.

— Я… не знаю. Але думаю, що ні.

У Полліанни вихопився зойк глибокого розчарування, але вона стрималась, перехопивши застережний погляд місіс Керю. Вона з жахом обвела поглядом крихітну кімнатку.

Раптом Джемі, згадавши про те, що він господар і приймає гостей, перевів погляд з місіс Керю на Полліанну.

— Як добре, що ти прийшла! — з вдячністю сказав він Полліанні. — Як там сер Ланселот? Адже ти ще годуєш його?

Полліанна не відповідала. Вона дивилась на прив’ялу квітку гвоздики у надщербленій пляшці, що стояла на підвіконні. Він простежив погляд дівчинки.

— Бачила мій букет? Це Джері знайшов квітку. Хтось загубив, а він підібрав. Гарно, правда? І чудово пахне.

Полліанна, здається, не чула його слів. Вона знову обвела поглядом кімнату і, заламуючи пальці, невпевнено промовила:

— Я не розумію, Джемі, як тобі вдається грати у таких умовах. Я навіть не припускала, що десь на світі є таке убоге місце, і в ньому мешкають люди. — Вона здригнулась.

— Ого! — посміхнувся Джемі. — Ти ще не бачила, в яких умовах мешкають Пайки під нами. У них іще в тисячу разів гірше, ніж тут. До того ж, ти нічого не знаєш про переваги нашої кімнати. Он у те віконце, коли день погожий, сонце світить майже дві години. Якщо підійти до того вікна впритул, можна побачити чималий шматок неба. Ми б охоче залишились у цій кімнаті. Але, боюсь, змушені будемо переїхати. Оце справді нас непокоїть.

— Ви переїжджаєте?

— Так. Ми заборгували за кімнату. Мамуся захворіла і нічого не заробляє.

Джемі удавано весело посміхався, але голос йому затремтів.

— Місіс Долак, жінка, що мешкає на першому поверсі і зберігає у себе моє інвалідне крісло, допомогла нам сплатити на цьому тижні. Але вона, звісно, не може допомагати нам платити щотижня. Тож мусимо залишити кімнату, якщо тільки Джері не натрапить на золоту жилу, чи станеться якесь інше диво.

— Але, може, ми, — почала було Полліанна, але її перервала місіс Керю, що рішуче підвелась і швидко заговорила:

— Полліанно, ходімо, нам час їхати.

Вона втомлено обернулась до хворої жінки:

— Вам не треба виїжджати. Я негайно надішлю вам гроші і продукти. А про ваші обставини повідомлю в одну благочинну організацію, яку я підтримую. І вони…

Здивована реакцією місіс Мерфі, вона враз замовкла. Хвора жіночка вирівнялась, як могла, в очах її спалахнули вогники.

— Ні, дякую, місіс Керю, — проказала вона з почуттям ображеної гідності. — Ми люди бідні, але Господь бачить, ми не просимо милостині.

— Казна-що! — різко відказала місіс Керю. — Адже ви пристали на допомогу тієї жінки з першого поверху. Хлопчик сказав, що вона давала вам гроші.

— Так, але не милостиню, — схвильовано заперечила місіс Мерфі. — Місіс Долак — моя подруга. Вона знає, що я так само зробила б їй послугу, в разі чого. Зрештою, я не один раз допомагала їй у минулому. Допомога друзів — це не милостиня. Не завжди ми жили так, як живемо тепер. Хоча нам від цього зараз іще тяжче. А однак… Дякуємо, але ми не можемо прийняти… ваші гроші.

Місіс Керю невдоволено насупилась. Упродовж останньої години вона зазнала чимало розчарування, смутку, душевних страждань. Вона ніколи не відзначалась терплячістю, а зараз була геть виснажена і на додачу ще й розлючена.

— Гаразд, як бажаєте, —