Читати книгу - "Полліанна дорослішає"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Але я хочу, щоб ви теж пішли… — почала пояснювати Полліанна.
— Я?! Дитино, це якесь безглуздя! Це абсолютно неможливо. Якщо хочеш, дай цьому хлопчику трохи грошей. Але…
— Дякую, мем, але я прийшов не по гроші, — з почуттям ображеної гідності озвався хлопчик, сердито виблискуючи очима. — Я прийшов по неї.
— Так, місіс Керю. Це Джері… Джері Мерфі, хлопчик, що знайшов мене і привів додому, коли я заблукала, — плутано пояснювала Полліанна. — Тепер ви мені дозволите піти?
Місіс Керю заперечно похитала головою.
— Полліанно, про це навіть мови бути не може.
— Але він сказав, що Дже… що інший хлопчик хворий і хоче зі мною побачитись.
— Нічим не можу зарадити.
— Місіс Керю, я його дуже добре знаю! Слово честі! Він багато читає. Він читає захопливі книжки про лицарів, лордів і прекрасних дам. А ще він годує птахів і білок, і дає їм імена. Він не може ходити, і йому дуже часто бракує їжі.
Полліанні перехоплювало віддих від хвилювання, але вона говорила далі й далі.
— Він цілий рік грав у мою гру, хоча сам про це не знав. А грає у «знай, радій» він навіть набагато ліпше за мене! Я його шукала… Я шукала його кілька тижнів! Слово честі, місіс Керю, мені вкрай необхідно з ним побачитись! — нервово схлипувала Полліанна. — Я не маю права знову його загубити!
Місіс Керю побуряковіла від гніву.
— Полліанно, що ти мелеш! Я дуже здивована. Я здивована і засмучена твоєю поведінкою і ніяк не можу дозволити того, що я не схвалюю. Я просто не можу дозволити тобі піти з цим хлопчиком! І, будь ласка, я більше не хочу жодних розмов на цю тему.
Вираз обличчя Полліанни різко змінився. Вона піднесла голову і схвильовано, майже урочисто, заговорила, дивлячись просто в очі місіс Керю.
— В такому разі, я змушена вам усе сказати. Я не хотіла, доки напевне переконаюсь. Я хотіла, щоб ви спершу самі його побачили. Місіс Керю, я думаю, це Джемі.
— Джемі? Мій Джемі?!
Місіс Керю пополотніла.
— Так.
— Цього не може бути!
— Розважте самі: його звуть Джемі, а прізвища він не знає. Його батько помер, коли хлопчикові було шість років, а своєї матері він не пам’ятає. Він гадає, що зараз йому близько дванадцяти. Ці люди взяли його до себе, коли його батько помер. А батько був дуже дивакуватим, нікому не називав свого імені. Він…
Місіс Керю жестом зупинила Полліанну. Вона зблідла іще більше, але очі її палали.
— Ми поїдемо цієї ж миті! — сказала вона. — Мері, накажіть Перкінсу, щоб негайно подавав машину! Полліанно, вдягни пальто і надінь капелюшок. Ти, хлопчику, зачекай, будь ласка, тут. Ми зараз зберемось і негайно вирушаємо з тобою…
Вона стала швидко підніматися сходами нагору. Хлопчик залишився у вестибюлі один. Він полегшено перевів подих.
— Оце діло… — проказав він стиха сам до себе. — Поїдемо в шикарній тачці! Оце я розумію! Подумати тільки: що скаже на це сер Джеймс?..
Розділ 10. У провулку Мерфі
Автомобіль місіс Керю помчав Коммонвелт-авеню, з ба-систим ритмічним звуком, типовим для розкішних лімузинів, а тоді виїхав на Армінтон-стріт. У салоні позаду сиділи дівчинка з сяючими очима і бліда напружена жінка, а попереду, даючи вказівки невдоволеному шоферові, гордо розташувався Джері Мерфі, сповнений усвідомлення своєї важливої ролі.
Коли лімузин заїхав у вузький брудний провулок і зупинився коло входу до занедбаної багатоквартирної будівлі, хлопчик вистрибнув з автомобіля і, кумедно копіюючи манеру багатійських лакеїв, яких йому частенько випадало бачити на вулиці, відчинив дверцята дамам і завмер у шанобливій позі, чекаючи, доки вони вийдуть.
Полліанна вистрибнула одразу. Очі її округлились від подиву і розчарування, коли вона роззирнулась навколо. За нею вийшла з машини місіс Керю. Вона здригнулась, окинувши поглядом бруд, купи сміття і обдертих дітлахів, що з вереском і дикими вигуками висипали з похмурих багатоповерхівок. Дітлашня в одну мить оточила автомобіль, але Джері сердито замахав на них руками.
— Шуруйте звідси! — гримнув він на малечу. — Тут вам не безкоштовна вистава! Припиняйте галас і забирайтесь геть. Хутко! Розступіться! Дайте дорогу! До сера Джеймса приїхали гості.
Місіс Керю знову здригнулась і торкнула Джері за плече.
— Це тут?! — вона відсахнулась.
Хлопчик не чув її. Він розганяв дітлахів потиличниками, звільняючи шлях своїм супутницям. Місіс Керю не встигла отямитись, як уже стояла разом з хлопчиськом і Полліанною коло хистких сходів у темному смердючому під’їзді.
Вона піднесла руку, що тремтіла від хвилювання, і хрипкуватим голосом наказала:
— Заждіть… Ви не повинні ні слова казати йому про те, що… можливо, він той хлопчик, якого я розшукую. Спершу я маю сама побачити його… розпитати.
— Звісна річ! — погодилась Полліанна.
— Згода, — кивнув хлопчик. — До того ж, на мене робота чекає. Мені однаково треба одразу вшиватись — я вам на заваді не стану. А зараз обережненько переставляйте ноги на цих сходах. Тут є такі закапелки, в яких завжди сплять двійко-трійко безпритульних пацанів…
— Ліфт сьогодні, на жаль, не працює, — пожартував він. — А нам треба видиратись на самісіньку гору!
Невдовзі місіс Керю побачила оті «закапелки», місця, де гнилі рипучі дошки були геть виламані. Побачила вона також одного з «пацанів» — малюка років двох, що бавився з порожньою бляшанкою, тягаючи її вниз і вгору сходами другого поверху. З усіх боків прочинялись двері, з яких або відкрито і нахабно, або тайкома визирали нечупарні жінки, або замурзані діти. Десь надсадно ридало немовля. З іншого боку долинала чоловіча лайка. І на всіх поверхах відгонило дешевим віскі, гнилою капустою і немитим людським тілом…
Вони дійшли до горішнього поверху, хлопчик зупинився перед зачиненими дверима і прошепотів:
— Цікаво, що скаже сер Джеймс, коли побачить, яку несподіванку я йому влаштував. Що робитиме мамуся, — я знаю наперед: вона розчулиться і заплаче, коли побачить, як Джемі умліває від задоволення.
Він широко розчахнув двері і весело вигукнув:
— Осьде й ми! А на якій шикарній чортопхайці ми приїхали! Швидкість у неї та, що треба! Запевняю вас, сер Джеймсе!
Крихітна кімнатка — похмура, холодна, убога, з голими стінами, була однак, ретельно прибрана. Тут не було скуйовджених голів ані замурзаних дітей. Також не відчувалося ні запаху віскі, ні капусти, ні брудних тіл. З меблів у кімнаті було два ліжка, три кульгавих стільці; за стіл правив ящик з-під якогось бакалійного краму. В печі ледь жеврів червоний вогник, якого явно бракувало, щоб зігріти навіть таку крихітну кімнатку. На одному з двох ліжок лежав хлопчик — від гарячки очі його блищали хворобливим блиском, а на щоках виступив хворобливий рум’янець. Поруч з ним на стільці сиділа бліда жінка з ознаками ревматизму. Місіс Керю, увійшовши в
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Полліанна дорослішає», після закриття браузера.