Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Пишучи про це сьогодні, коли вже всі жахи імперіялістичної світової війни — позаду, я неначе маю підстави стверджувати, що збулася моя теорія — «не убій та не убієн будеші» — але яка вона смішна й наївна, ця теорія мені тепер! Як наївно й смішно було вірити їй, триматися за неї в обставинах, коли з якогось, достоту дикого, сліпого, незрозумілого випадку, гинули десятки, сотні й тисячі людей, ніколи в світі непричетних до вбивства з власного бажання, з власного почину…
Серьожа Серк теж не вбивав нікого — я про це добре знав, а що сталося з Серьожою Серком незабаром?
А що сталося з моїм любим Хомою Мельниченком, що його я недавно випустив з ока?
А де безталанний куркульський наймит басарабських степів, наївна й довготерпелива дитина Петко Делі-Бошко?
А де тепер хороший, привітний штабс-капітан Таскін?
А де тисячі з «поповнень», що безнастанною рікою вливалися до полку після кожного бою, а на завтра, виступивши, зникали з лиця землі, неначе й не було на світі їх — молодих, нікому нічого не винних, тількищо відірваних од сіл, од варстатів, од майстерень, од заводів?
Але своєю теорією я тоді жив і, здавалося, коли б утратив був віру в неї, то в ту саму мить перша заблукана куля примусила б мене припасти до землі, уп’ястися конвульсивно покривленими пальцями в холодний осінній грунт, примусила б серце перестати битися й відчувати, примусила би втопити в далеке, невідоме небо скляний, застиглий погляд очей і стати за об’єкта шакальської роботи наших санітарів, що пильно повивертали б усі кишені перше, ніж присипати трупа легеньким шаром чужої землі — аби швидше!
Того самого вечора довелося мені виконувати й ще одно чудернацьке доручення: пакета треба було передати до штабу нашої бригади — отак поїхати назад од села, в напрямку до Лика-Зеленого і, від’їхавши кілометрів із п’ять, гукати:
— Штаб другої бригади! Штаб другої бригади!!
Поки аж хтось не почує й не обізветься, точного бо місця розташування штабу в полку не знали й чомусь не повинні були знати.
Таке доручення мені було до вподоби. Молодечий запал буяв у мені гарячим гейзером, коли не цілим вулканом, невимовні радощі володіння чудовим німецьким велосипедом той запал розжеврювали і, від’їхавши, здавалося мені, багато менше призначеної відстані безлюдною сошею, я почав на всю горлянку кричати:
— Штаб другої бригади! Срочноє донєсєніє!
Кричав, поки почав хрипнути, і все їхав — кричав і їхав…
Часом здавалося мені, що я своїми вигуками ще й себе самого підбадьорюю (на пам’ять мимохіть приходили гуси — ой, гуси ж!), бо сумно було би мовчки їхати самому безлюдною дорогою в чужому, незнаному краю…
Нарешті, десь із придорожніх кущів виринула здалека якась висока постать і, коли я наблизився, простягла владно навпереріз мені руку й засичала:
— Тссс! Чаво арьош, дьявол?!
— Згідно з наказом, шукаю адресу…
Хотів був ще огризнутися на «дьявола», але, поперше, навіть у темряві добачив, що маю перед собою штабного офіцера досить високої ранги, а, подруге, заспокоїв себе припущенням, що цей високої ранги офіцер може подумав, що зустрів у мені свого двоюрідного брата, бо саме отут і було зборище дияволів, керівників пекельної воєнної роботи — штаб другої бригади, що до нього належав і наш полк. Складався штаб із кількох блискучих автомобілів, а в них — повно офіцерів. Самого анцибела — генерала — не сподобився я бачити, бо на поданого через руки йому пакета мені негайно передали його відповідь і наказали, скільки духу було мого, гнати назад до полку.
Скільки духу мого було — я гнав.
І мабуть — не дарма. Наказ, привезений од генерала, сполошив полкове командування. За якусь чверть години ввесь наявний людський склад полку вишикували вздовж села, наказали говорити пошепки, не палити, кудись на лінію окопів послали ординарців із дорученнями, і вже через годину ввесь чисто полк був готовий кудись вирушати. А там, за селом, де я вдень дратувався з німцями, тепер тільки поодинокі постріли з рушниць лунали з нашого боку — розмірено, точно хвилина-в-хвилину — все в тих самих місцях. Механіки цих уночішніх поодиноких пострілів тоді ще я не знав, і тільки геть пізніше довідався, що, наспіх одступаючи, ми завжди залишали на лінії бою кількох, заздалегідь на загибіль, або, в кращому разі, на полон засуджених, одчайдушних охотників, а коли таких не знаходилося — просто наказували такому й такому лишитися й цілу ніч безперестанку стріляти — пострілювати, пересуваючись через яку годину-півтори то в той, то в той край окопів…
Так сталося й цього разу. Треба було відступати, та ще й дуже поспішно.
Ми потім дізналися, що місто Лик, через яке ми ще позавчора так переможно переходили, вчора ввечорі, слідом за нашим одходом, знову посіли німці, невідомо звідки взявшися, що всі наші лазаретні лінійки посилані від Найдорфу цілий день із нашими пораненими, залишалися просто в руках німецького війська, і що всій нашій бригаді — чотирьом фінляндським полкам, що вихопилися вперед, до живої зутички з головними силами ворога, приготовлено петельку, яку лишалося тільки за наступну ніч зашморгнути — і кінчилася б для всіх чотирьох полків війна. Начальство метушилося, з’явився перед полком сам командир — полковник Карєєв, важко виступаючи своєю могутньою, широкоплечою постаттю, з широкою, лопаткою підстриженою, бородою, і навколо нього закрутилися штабні чини.
І раптом я чую, як полковник Карєєв питає Птіцина:
— А де ж він, той самий… Кобєц?
Я похолов, але миттю виступив наперед із своєю машиною й одрекомендувався.
І тут сталася для мене чудна несподіванка, що тоді не самого тільки мене спочатку схвилювала. Полковник ступив кілька кроків назустріч мені, при чому офіцери запобігливо перед ним розступалися, простяг перед себе обидві свої здорові руки і… щільно пригорнув мене до себе.
Я завмер, а ця могутня, недосяжна в тодішній уяві моїй, постать тисла мене до себе, і тільки через якусь довгу-довгу хвилину спромоглася тремтливим голосом вимовити:
— Ну, іді!
— А я все таки не вбиватиму! — задерикувато — не сказав, звичайно, а тільки подумав я. — А я все таки розумію, пане полковнику, ваше високе благородіє, що ця комедія вам потрібна тільки на те, щоб у дальших боях вихоплювалися на такі от «подвиги» ще десятки чи й
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки Полоненого, Олекса Кобець», після закриття браузера.