Читати книгу - "Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням, Анна Лембке"

А що, коли ці препарати працюють не так, як мають працювати, і навіть погіршують у результаті наш стан?

Якщо говорити про рецептурні стимулятори, дані вказують на те, що хоча препарати на зразок адералу й риталіну (призначаються проти розладу з дефіцитом уваги) сприяють зміцненню короткострокової пам’яті й уваги, існує мало або майже немає доказів того, що вони надовго посилюють складні когнітивні здібності, поглиблюють знання чи допомагають отримувати вищі оцінки.[89] Психологиня системи охорони здоров’я Гретхен Лефевер Вотсон та її колеги написали в статті «Криза зловживання препаратами проти СДУГ в американських університетських містечках» (The ADHD Drug Abuse Crisis on American College Campuses): «Нові переконливі докази вказують на те, що медикаментозне лікування СДУГ пов’язане з погіршенням навчальної та соціально-емоційної діяльності».[90]

Дані за 1990‒2015 роки чотирьох багатих країн (Австралія, Канада, Англія та США) свідчать про те, що попри суттєве збільшення фінансування психіатричних препаратів, зокрема антидепресантів (прозак), анксіолітиків (ксанакс) та снодійних препаратів (амбієн), поширеність розладів настрою й тривожності не зменшилася.[91] Ці висновки зберігаються, навіть якщо взяти до уваги посилення чинників ризику психічних захворювань, як-от бідність та психологічна травма, і навіть якщо дослідити важкі психічні хвороби на зразок шизофренії.

Пацієнти з тривожністю та безсонням, котрі більш як місяць щодня приймають бензодіазепіни на зразок ксанаксу й клонопіну та інші седативно-снодійні засоби, можуть відчути загострення тривожності й безсоння. Пацієнти з болем, які понад місяць щодня приймають опіоїди, мають підвищений ризик не лише залежності від опіоїдів, а й посилення болю. Як зазначалося раніше, цей процес називають індукованою опіоїдами гіперальгезією (коли повторні дози опіоїдів посилюють біль).[92]

Згідно з останніми даними, навіть антидепресанти, котрі, як раніше вважалось, «не формують звички», можуть спричинити звикання й залежність, а в довгостроковій перспективі навіть посилити депресію. Подібне явище позначають терміном «пізня дисфорія».[93] У 1993 році психіатр Пітер Крамер видав новаторську книжку «Слухаючи прозак» (Listening to Prozac), де стверджував, що антидепресанти роблять самопочуття людей «кращим, ніж хороше».[94] Чи можливо, що замість того, аби робити наш стан «кращим, ніж хороший», психотропні препарати роблять його яким завгодно, але не хорошим?

За всі роки роботи у мене було безліч пацієнтів, які розповідали мені, що психіатричні препарати, забезпечуючи тимчасове полегшення від болісних емоцій, обмежують також їхню здатність переживати весь спектр почуттів, особливо сильні емоції на кшталт горя й захвату. Одна пацієнтка, котра нібито почувалася добре завдяки антидепресантам, розповіла мені, що більше не плакала під час реклами на Олімпійських іграх. Вона сміялася, коли говорила про це, радо позбавившись сентиментального аспекту особистості заради полегшення депресії й тривожності. Однак коли ця пацієнтка не змогла заплакати навіть на похороні матері, стало очевидним, що у неї змістилася рівновага. Зрештою вона відмовилася від антидепресантів, невдовзі після чого у неї збільшилася амплітуда емоцій, зокрема депресії й тривоги. Вона вирішила, що це погіршення варте того, аби почуватися людиною.

Ще одна пацієнтка припинила приймати оксиконтин, що вона вживала від хронічного болю великими дозами протягом десяти років. Через декілька місяців вона повернулася до мене разом з чоловіком, з яким я тоді зустрілась уперше. Він утомився від безлічі лікарів за стільки років. «Приймаючи оксі, – сказав він, – моя дружина припинила слухати музику. Зараз, відмовившись від цих ліків, вона знову насолоджується музикою. У мене таке відчуття, ніби повернулася та жінка, з якою я одружився».

Я маю власний досвід вживання психотропних препаратів. Оскільки ще з дитинства я була невгамовною й дратівливою, на думку матері, мене важко було виховувати. Вона щосили намагалася допомогти мені стримувати свої примхи, водночас вважаючи себе поганою матір’ю – принаймні так я собі пояснюю те, що відбувалося у минулому. Мати визнає, що більше любила брата, лагідного й слухняного. Я теж любила його. По суті, саме він виховував мене, коли мати у відчаї опустила руки.

У 20 із чимось років я почала приймати прозак від незначної дратівливості й тривожності, діагностованої як «атипова депресія». Мені відразу стало краще. Здебільшого я перестала ставити найважливіші запитання: «Яке наше призначення?», «Чи маємо ми свободу волі?». «Чому ми страждаємо?», «Чи існує Бог?». Натомість я нібито примирилась з усім. Ми з матір’ю вперше у житті знайшли спільну мову. Їй було приємніше спілкуватися зі мною, а мені подобалося догоджати їй. Я відповідала її вимогам.

Через декілька років я припинила приймати прозак, плануючи завагітніти. Це спричинило повернення до моєї колишньої особистості: примхливої, критичної, невгамовної. Майже відразу після цього ми з матір’ю знову почали сваритися. Здавалося, навіть повітря в кімнаті починало потріскувати, коли ми обидві перебували там разом. Через десятки років наші стосунки дещо покращилися. Ми добре ладнаємо, коли мало взаємодіємо. Це засмучує мене, оскільки я люблю маму і знаю, що вона любить мене. Хоча моя позбавлена прозаку особистість не дуже підходить матері, проте саме вона дозволила мені досягти того, що у жодному іншому разі не було б можливим.

Зараз мене нарешті влаштовує те, що я трохи тривожна, дещо пригнічена й скептично налаштована людина. Мені потрібні незгоди, складні завдання – те, над чим можна працювати або з чим потрібно боротися. Я не стану ламати себе, щоб вписатися у цей світ. Та й хіба хоч хтось з нас повинен це робити?

Приймаючи ліки, щоб пристосуватися до навколишнього світу, яким саме світом ми вдовольняємося? Чи може бути, що під приводом лікування болю й психічних захворювань ми перетворюємо безліч людей на біохімічно байдужих до нестерпних умов істот? І що найгірше – можливо, психотропні препарати стали засобом соціального контролю, особливо над бідними, безробітними та людьми, позбавленими громадянських прав?

Психіатричні засоби дедалі частіше й у більшій кількості призначають бідним людям, особливо дітям з бідних родин. За даними Національного обстеження стану здоров’я населення, виконаного у 2011 році Центром контролю та профілактики захворювань у США, 7,5 % американських дітей віком 6‒17 років приймали рецептурні препарати проти «емоційних та поведінкових труднощів».[95] Бідні діти частіше приймали психіатричні препарати порівняно з дітьми, котрі не жили у бідності (9,2 % та 6,6 % відповідно). Хлопчикам призначали такі ліки частіше, ніж дівчаткам. Нелатиноамериканські білошкірі діти отримували подібні препарати частіше порівняно з представниками інших рас. Екстраполяція даних програми Medicaid у штаті Джорджія на решту країни дає можливість припустити, що у США психостимулятори на кшталт риталіну можуть отримувати 10 тисяч дітей.[96]