Читати книгу - "...коли один скаже: Слава Україні!"

Із вихідної її бази, створеної у протипольській і протикомуніс-тичній боротьбі на західньо-українських землях, ОУН у дуже короткому часі, на початку Другої світової війни, розгорнула проти-большевицький революційний фронт цілої соборної України. Коли між двома найбільшими мілітарними потугами, між гітлерівською Німеччиною і Совєтським Союзом, розгорілася війна на українській землі за володіння нею, ОУН дала вислів непохитної волі українського народу проголошенням розбудови самостійного державного життя всупереч плянам нового окупанта.

Серед страшної хуртовини Другої світової війни Україна показала своєю поставою й боротьбою, що в жадній ситуації не погодиться бути пасивним об’єктом і будь-чиєю колонією, тільки все буде боротися за свою самостійність. Це засвідчила найвиразніше двофронтова боротьба проти гітлеризму й большевизму одночасно. Цю боротьбу організувала, унапрямлювала та несла її головний тягар ОУН. Найширшим її розгорненням стали дії УПА, яка була твором військового відділу ОУН, переємця давнішої УВО. Партизанська боротьба УПА під час війни й перших повоєнних років була наймогутнішим виявом українських визвольних змагань в цьому історичному періоді. Вона найкраще причинилася до прищеплення й поширення ідей та кличів національно-визвольної протибольшевицької революції не тільки по всій Україні, а й так само серед інших народів по всіх просторах большевицької тюрми народів — СССР. Створенням УГВР у кінцевій фазі протинімецької війни з боку ОУН і УПА були сформовані політично-організаційні рамки для активної участи інших політичних сил і течій у визвольно-революційному русі. Так само напередодні німецько-совєтської війни ОУН була заініціювала створення Українського Національного Комітету для одностайної самостійницької політики.

Та найважче й найважливіше завдання стало перед ОУН у повоєнній ситуації. Під час дуже несприятливого міжнароднього положення й повного осамітнення треба було втримати визвольно-революційну боротьбу з московським большевизмом, незважаючи на те, що ворог мав змогу цілу свою силу спрямувати на її знищення. Не багато людей вірило, що це буде можливо й на довшу мету. Але неможливе стало дійсністю.

Це завдячуємо незрівняному героїзмові й гартові всіх кадрів націоналістичного підпілля, високопатріотичній і жертвенній, активній підтримці широких кіл українського народу. Особливі ж заслуги в цьому припадають непохитному, мужньому й дуже вмілому проводові визвольного революційного підпілля у всіх його ланках на чолі з найвищим і найкращим провідником-командиром, ген. Чупринкою-Туром-Романом Шухевичем. Він, кермуючи рухом ОУН на найславнішому й найтяжчому етапі, відбив печать свого великого духу на його розвитку не тільки того періоду. У революційній боротьбі за волю України поляг геройською смертю сам генерал Чупринка-Тур, більшість його найкращих співпровідників і командирів та багато, дуже багато найкращих друзів у лавах ОУН і УПА.

Але, незважаючи на всі найболючіші жертви, революційна боротьба ОУН проти московсько-большевицького поневолення в Україні не припиняється. Вона продовжується з непослабленою ідейною напругою та з поважними вислідами. Хоч форми й розміри безпосередніх революційних акцій, відповідно до теперішнього положення звужують їхнє значення, політичний вплив дуже поважний і большевики ніяк не можуть його ані промовчати, ані усунути. В ідейно-політичній єдності з революційним підпіллям ОУН, ідучи за його таємними вказівками, переважна патріотична більшість українського народу ставить на всіх ділянках життя невловимий, але дуже помітний і дошкульний московському большевизмові опір. Ідейний вплив акцій ОУН проявляється навіть там, де боль-шевицька система тотального терору й топтання всього людського панує у своїй найчистішій і найбрутальнішій формі. У концтаборах Воркути та інших смугах спалахують одчайдушні зриви активного масового спротиву, натхнені й організовані безстрашними борцями за волю й правду — українськими націоналістами.

Перегляд 25-літнього шляху ОУН дає нам впевненість, що її ідеї, визвольна концепція, її плян стратегії організації революційно-визвольної боротьби, засади її прямолінійної самостійницької політики — цілком правильні й успішні. Ця впевненість скріпляється ще більше, коли шлях і наслідки змагання ОУН порівняємо з висліда-ми діяльности інших політичних течій і формацій, які існували в тому періоді в українському житті, які мали значно легший старт і вибирали інші, здавалось, догідніші методи й дороги. Отже, розглядаючи той розвиток впродовж останнього чвертьсторіччя, такого багатого на важливі події і великі переміни, знаходимо ствердження, що всі засадничі заложення українського революційного націоналізму видержали пробу життя й встоялися у найважчій боротьбі. Вони дають ідейно-моральну наснагу борцям-революціонерам у найтруднішому положенні, вони творять найуспішнішу зброю проти забріханого підступного ворога всього людства, проти московського большевизму. Йдучи далі непохитно випробуваним шляхом, ОУН та цілий визвольний фронт українського народу мають дані дійти до великої мети, до визволення України.

Тільки треба нам крицевої стійкости й непохитности на правильному шляху та зосередження всіх найкращих сил у продовжуванні справедливої боротьби під знам’ям Хресто-меча.

Микола Посівний

Провідник ОУН[6]

Життєвий шлях майбутнього Провідника був типовим для більшості представників національно свідомої молоді Західної України. Народився Степан Бандера 1 січня 1909 року в селі Старий Угринів, тепер Калуського району Івано-Франківської області, у сім’ї греко-католицького священика. Дитячі роки пройшли під впливом події Першої світової війни, національно-визвольних змагань 1917-20 рр. та діяльності Української Військової Організації (УВО). Так, почувши розповідь про героїзм члена УВО Ольги Басараб, яка загинула під час тортур у польській тюрмі у Львові, 14-річний Степан Бандера почав проводити над собою такі самі тортури, які застосовувала польська поліція щодо неї. Свій вчинок він пояснював бажанням перевірити свою витривалість і силу волі та підготувати себе до майбутньої боротьби. Також в подальшому він себе підготовляв до майбутніх знущань та катувань. За спогадом Романа Руденського, який мешкав у гуртожитку разом із Бандерою під час навчання на агрономічному факультеті Львівської політехніки, тодішня його поведінка видавалася дуже дивною: «Пригадую собі, як він кілька разів у моїй присутності бичував свої плечі військовим ремінним поясом із залізною пряжкою, приговорюючи при тому сам до себе: «Якщо не поправишся, будеш знову битий, Степане! Ти собі занадто вже розібрав!» Немов сьогодні бачу того 22-річного юнака, який затискав до крови свої пальці, вклавши їх між двері й одвірки, або з допомогою гранчастого олівця, що його він всував поміж пальці. Припікаючи свої руки до скла нафтової лямпи, Степан кричав до себе: «Признайся, Степане!». І тут же давав собі відповідь: «Ні, не признаюся!...».

У 1919-27 рр. Степан Бандера навчався у Стрийській гімназії. Описуючи гімназію й шкільних товаришів, Ярослав Рак зазначав: «Бандера був найліпшим учнем, найкраще вчився [...] Але всі [польські] професори були проти Бандери, бо він ворожо до них ставився, нікому не хотів придобрюватися, завжди все знав, як кажуть, усіх мав під