Читати книгу - "Врятуй мене, якщо зможеш , Еммі Берн "

Міла 

Значить ми будемо жити у різних кімнатах. Можливо це й на краще, але щось у середині боляче занило.

Піднімаюсь у кімнату Луни, тепер вже у свою. Тут не має жодних моїх речей, мені ж потрібно щось вдягнути.

Тому швидко йду в його спальню, знаю порушую правило, але я ж не можу зустрічати його маму в білизні.

Перше що кидається мені в очі, це безлад який тут панує. Все розкидане, та прибирати я не наважуюсь. Беру одну із суконь, свіжу білизну та йду геть.

Прийнявши душ, мені стало трішки легше.

Серце вже не так швидко б'ється, я зможу достукатися до нього. Він не зможе не побачити, що я кажу правду.

Сідаю на кухні, їсти мені зовсім не хочеться. Тому попивши води, я прийнялась готувати для Марії Степанівни. Надіюсь вона не змінить до мене свого становлення, але ж вона нічого не знає.

Згадую слова Паші, що я хотіла убити його сина. Тіло знову починає тремтіти, не вже у його думках я на таке здатна?

Через хвилювання, у мене згоріло печиво. Це настільки сильно мене засмутило, що я розплакалася просто на кухні. Все не так.

Через свої сльози, я не помітила як на кухні я вже була не сама.

— Донечко, що сталося? – її стурбований голос, та те як мені погано, заставило мене кинутися до неї в обійми.

Вона ніжно погладила мене по волоссю, в її обіймах було стільки любові. Яка була мені необхідна як повітря.

— Розповідай – промовляє, та витирає мої сльози Марія Степанівна.

— Печиво спалила – рукою вказую на духовку, та починаю сильніше плакати. Я не така сильна, я хочу додому.

— Знаю через яке печиво ти плачеш. Ходімо у вітальню, я пригощу тебе дуже смачним чаєм, і ми поговоримо – я киваю, та на моєму обличчі на декілька секунд з'являється ледь помітна посмішка.

Поки я була одна, зрозуміла що порушую одне правило за іншим. Доманський точно вийде із себе, коли про це дізнається.

Марія Степанівна, приносить мені чай із дивним запахом. Не можу зрозуміти чим саме пахне, квітами та м'ятою, але ніяк не можу зрозуміти останнього інгредієнта.

— Він заспокійливий – тихо промовляє жінка.

На смак він дуже сильно приємний, я випила майже весь. І на душі справді стало трішки спокійніше.

— Дочко, я здогадуюсь що мій син заборонив говорити хоча б щось. Тільки не думай що ти одна, я не дозволю йому ображати тебе...

— Він не ображає. Просто не повірив мені – тихо промовляю, не піднімаючи погляду.

— Зараз він дуже злий, можливо грубий у словах. Тільки він тебе не образить, пальцем не зачепить. Дай йому трохи часу, він заспокоїться, зрозуміє свою помилку – та чи зможу я дочекатись того часу?

— Я ж нічого не зробила. Даня також злий на мене? – піднявши погляд запитую, хочу бачити емоції. Знати що вона відчуває насправді, все можна прочитати в очах.

— Данилко підліток, який нічим не ділиться. Та до тебе він погано не налаштований, йому скоріше байдуже – її очі світилися, коли вона згадувала за Даню, він мені сказав про те саме.

— Можна запитання? – закусивши губу запитую.

— Чому внук живе з нами? – весело промовляє Марія Степанівна, я тільки киваю на знак згоди.

— Почнемо з того, що у них однаковий характер, а як ти знаєш такі люди не вживаються. Із Ніною, мамою Данилки, вони не жили разом, навіть одружені не були. Паша не знав про її вагітність, вона йому нічого не сказала. Через декілька місяців після народження Данилка, вона принесла його нам. Павло не вірив що це його дитина, але назад хлопчика не віддавав. Ми його виховували, тому що Паша весь час на роботі, а малюку потрібен що хвилинний догляд. Так ми й жили, Ніна не з'являлась, а через деякий час у нас на руках був тест ДНК. Її залишили батьківських прав, Паша усиновив Данилка, та передав нам із довіреністю. Так ми й жили поки внуку не виповнилося 9, він захотів пожити із батьком. Та не вийшло в них спілкування, тому через рік Данилко повернувся до нас. Але Паша його дуже сильно любить, тому не смій поганого говорити про сина – я уважно слухала розповідь, і розуміла шансу помиритися стає все менше.

—Я й не думала ображати Даню – тихо промовляю.

— Якщо буде потрібно, я зможу допомогти тобі. У тебе ж є молодша сестричка, захочеш поговорити з нею, тільки скажи – мотаю головою що ні, злити Доманського ще сильніше не хочу.

— Не потрібно дякую – з посмішкою промовляю.

Ми ще трохи поговорили, вона пообіцяла нічого не казати Паші, а з мене в'язала слово, щоб я була терплячою. Та не дозволяла себе ображати якщо що.

На душі стало трішки легше, але я зрозуміла що дуже сильно хочу спати. Тому провівши Марію Степанівну, я одразу ж пішла у "свою" кімнату спати.

Паша 

У голові досі слова того виродка.

" Вона ще в ЗАГСІ хотіла утекти, але потім захотіла зробити це ефектно. Скажи мені вдалось, якби ти не зайшов, вона б побігла до мене"

Перевіривши телефон, я побачив дзвінок від її батька. Мирон виродок дзвонив їй, а я ще думав де вона зникла. Ще й вийшла сама не своя із вбиральні, списав це на хвилювання. А насправді виявляється вони планували мене осоромити, ще й зірвали машину моїх батьків. Мого сина.

Чорт. Я ж повірив їй. Я заставлю її пожаліти про свій учинок. Ніхто не сміє зі мною так поводитись. Вона тепер моя, і дізнається як це бути моєю дружиною.

Виродок Левицький не з'являється. Бігти в поліцію із заявою не мій метод. Я знаю що робити, він також пожаліє що став на моєму шляху.

По дорозі до дому знову п'ю алкоголь, перед очами її тіло. Те як вона тремтіла, страх в синіх очах. Перекидаю пляшку, та відчуваю як моя свідомість починає плисти. Цікаво що вона зараз робить? Чекає на мене?

Коли водій заїхав на території, моя пляшка від віскі була пустою. У середині було бажання побачити її, знову відчути запах. Чорт. Схоже я справді напився.

Заходжу в дім, але у вітальні її немає. У домі дивний запах, та я на нього зараз не зважаю. У спальні зайченяти також немає, де ж вона? А...Я ж сам заборонив сюди заходи.