Читати книгу - "Маг"

— Ніку.

— Га?

— Ходи сюда.

— Куди?

— Сам знаєш.

— Не знаю.

Вона стояла й мовчала. За звичкою, міркувала, перш ніж щось сказати.

— Я хочу, щоб ти прийшов до мене.

Дивовижа. Досі ця дівчина ні разу не вжила дієслова «хотіти» в першій особі.

— Ми ж друзяки. Не годиться нам з тобою до ліжка.

— Ми тілько покуняємо разом.

— Ні.

— Один разок.

— Ні.

Вона стояла на порозі, товстунка у джинсах і синьому жакеті, — темна пляма безмовного докору. У світлі вуличного ліхтаря її постать кинула потворну тінь, на чорному тлі дверної пройми вирізьбилося обличчя. Схоже на Мункову[282] літографію під назвою чи то «Ревнощі», чи то «Заздрість», чи то «Невинність».

— Мені дуже зимно.

— То залізь під ковдру.

Побарившись, Джоджо поволоклася до ліжка. Минуло ще п’ять хвилин. У мене затерпла шия.

— Я вже лягла. Ніку, міг-бись положитися коло мене, на покривалі. — Я зачерпнув повітря. — Чуєш?

— Чую.

Мовчанка.

— Я гадала, що ти спиш.

Дощ лив, хлюпотів у ринвах. У кімнату сочилася сира лондонська імла. Самотність. Зима.

— Можна мені запалити газ?

— Бога ради.

— Я тихенько. Не потривожу тебе.

— І на тому спасибі.

Джоджо почалапала до плити. Чиркнув сірник. Пихнувши, зашипів газ. Стіни замерехтіли рожевими відблисками.

Вона завмерла. Перегодивши, я махнув рукою й важко сів.

— Не дивися. Я не вбрана.

Але я подивився. Джоджо стояла біля вогню й натягала на коліна мою спідню сорочку. Прикро вразило те, що у світлі газу ця дівчина видалася майже гарною, принаймні жіночною. Відвернувшись, я видобув сигарету.

— Послухай, Джоджо, з того пива не буде дива. Я ані не гадаю спати з тобою.

— Я поскидала всьо з себе, бо не сміла полізти в брудних лахах на твою чисту постіль.

— Зігрійся. А тоді — марш до ліжка.

Я встиг викурити півсигарети, поки вона знову заговорила:

— Всьо через те, що ти такий добрий до мене. — Я промовчав. — Я тілько хтіла віддячити добром.

— Якщо тільки в тому річ, то не турбуйся. Ти мені не заборгувала.

Я глянув через плече на Джоджо. Вона сиділа на підлозі, пухкою спиною до мене, обійнявши коліна й задивившись на пломінець. Знову задумалася над відповіддю.

— Не тілько в тому, — нарешті сказала вона.

— Іди й одягнися. Або ляж. Тоді побалакаємо.

Конфорка вже не шипіла. Я прикурив нову сигарету від тієї першої.

— Я знаю, чому ти мене не хочеш.

— То скажи чому.

— Бо гадаєш, що я тут у Лондоні заразилася якоюсь вашою францою.

— Джоджо!

— Може, й заразилася. То байка, що нема жодних ознак тої франци. Можна бути нібито здоровим і при тому носити її мікроби.

— Припини.

— Я ж кажу те, що ти думаєш.

— Я ніколи такого не думав.

— Ти не винен. Не засуджую тебе.

— Заткнися, Джоджо. Сиди тихо.

Посидівши тихо, вона озвалася.

— Правда в тому, що ти не хочеш загидити своїх люксусових англосаксонських яєць.

Босі ноги почалапали до спальні. Двері торохнули так, що знову відчинилися. Стало чути схлипування. Я кляв сам себе за тупість і нездогадливість. Мав би зауважити, що сьогодні вона була не така, як завжди. Неспроста ж помила голову, зробила зачіску «кінський хвіст» і якось дивно поглядала на мене.

В уяві постала кошмарна картина — Алісон стоїть за дверима й настирливо стукає. Тлом правило прикре враження від Джоджо. Вона ж ніколи не лаялася. Висловлювалася набагато делікатніше, ніж панночки з вершків суспільства, завжди вживала словозамінники. Тому-то й допекли мені до живого її останні слова.

Полежавши якусь хвилину, я звівся й зайшов до спальні. Сюди теж досягало тепле світло газового пломінця. Я натягнув ковдру на її плечі.

— Ой, Джоджо. Паяцику ти мій.

Я гладив її по голові, а водночас притримував ковдру, щоб Джоджо часом не кинулась мені на шию. Вона зашморгала носом. Я подав їй носовичка.