Читати книгу - "Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест"

До вечора він об’їжджав потрібні точки на базарі та магазини, докуповуючи для тепер уже своїх людей усе, що вважав за потрібне. Часу було достатньо, нікуди не поспішав. Купив новеньким зимовий і домашній одяг – що Катя з мамою, що Настя з батьком не мали підходящого одягу для нового місця проживання. Легкий пуховичок до попки не врятує в лісі від вітру, а модні замшеві чобітки не витримають атаки снігом, камінням, грязюкою, льодом і водою. Навіть якщо щось не підійде – плювати, підійде комусь іншому, а потім докупимо. А валянки – це таке взуття, що розмір там досить приблизний, і тепла шкарпетка може нівелювати зайве. Купив ще два ноути – Каті і Марії Миколаївні, у професора і Насті були свої, проф так той взагалі не уявляв, як йому жити без своєї роботи. Навантаження на мережу, звісно, зросте, але нічого – всі залізяки сучасні, споживання вкрай низьке, акумулятори він ставив із дуууже великим запасом. У крайньому разі – трохи частіше будуть генератор вмикати. Палива вистачить надовго.

До сімнадцятої години вся його діяльність із закупівель закінчилася. Пообідавши в кафе, захотілося відпочити. Навіть дивно якось – сон зморив. У машині було тепло, напхані в пакети речі зіграли роль м’якого матраца, лежбище вийшло те що треба. Завалившись на все це і сховавшись під пледом, Макс продрімав майже до двадцятої години. Зробив легку розминку і поїхав підзаряджатися. Цього разу до відчуття “ось-ось і розірве” він протримався майже півтори години. Схоже зростають таки його можливості. Перший раз він “наївся” хвилин за сорок, от, поступово дійшло до півтори години. І це при тому, що він ще нікуди не витратився. Це просто чудово. Думка про те, що сил у нього побільшало, а отже може вистачити на всіх шістьох дітлахів, його дуже потішила.

О двадцять другій десять він тихенько стукнув у двері й зайшов у палату до Миронова. Оля його чекала – видно було, що дівчина нервує. Андрій сидів поруч і ніжно гладив її по руці.

– Ну, що? Йдемо? Не переживай, мені теж страшно, – він постарався підбадьорити дівчину.

Оля тільки кивнула, поцілувала свого Андрія і вийшла в коридор.

– Я піду першою, так простіше буде, – Макс був не проти.

Треті двері по коридору від палати Миронова були трохи прочинені. Оля зайшла першою, потім виглянула і поманила Макса. У досить великій палаті панувала напівтемрява, горів тільки один нічник. Вісім ліжок, шестеро дітей, троє дорослих. Коли він увійшов, дві жінки піднялися з ліжка, де до цього, видно, намагалися подрімати. Ще одна сиділа на стільці біля ліжечка хлопчика років десяти.

– Доброї ночі, – привітався Макс. Одна з жінок кивнула, випробовувально дивлячись на Максима, дві інші привіталися у відповідь, але якось дуже не сміливо. – Оля вам усе пояснила?

– Так, – знову загальний кивок. – Скажіть... е-е… Максим? Так? Вибачте, я плутаюся, якось не відкладається в голові все, що прямо не пов’язано... – вона на секунду замовкла.

– Нічого, не переживайте, я розумію. Це втома...

– Так, дякую... Скажіть, Максиме, це правда, те, що Ольга Степанівна нам сказала? Ви можете нам допомогти? – жінка вичікувально дивилася на нього, – ви, вибачте, Олечка стільки нам допомагала і ми віримо їй, але навколо стільки шарлатанів, а в нас зовсім немає грошей і часу, щоб витрачати їх просто так...

– Я не знаю, що вам говорила Ольга... ми не обговорювали цього. Давайте скажу я сам. Перше – ви нічого не платите. А ні до, а ні після. Усі і шарлатани і медицина просять гроші, я ж вам кажу, що ви нічого не маєте платити. Друге – я не медик, не лікар. Ви маєте це розуміти. Але так сталося, що я, можливо, дійсно зможу вам допомогти. Чому можливо – я зробив таке тільки один раз у своєму житті. Зовсім недавно. Успішно. Але зовсім не впевнений, що можу це повторити, хвороба від хвороби відрізняється... тим паче відразу на шістьох людях. Щоправда, це діти, не дорослі люди, але все ж... Тому й кажу – можливо. І третє – ви ж нічого не втрачаєте. Ніч і так мине, а гірше їм не буде – це точно. І останнє – я не знаю, як це відбувається і чому. Вважайте, що я екстрасенс. Мені потрібно буде торкатися до них. Ось і все. Якщо вас щось бентежить – кажіть.

Усі мовчали. Нарешті одна з жінок, та, що сиділа на стільці, сказала:

– Я згідна, давайте спробуємо. У нас справді немає вибору, а якщо гірше не буде, то справді – просто пройде ще одна ніч. Ось і все. Так, я згідна.

– Віро Миколаївно, а як же... – одна з двох інших жінок, зовсім молоденька, але теж дуже втомлена, вказала на деякі ліжечка в палаті – це ж не наші діти, як ми можемо вирішувати за них...

– Не хвилюйтеся, Танечко... Якщо все вийде – всі будуть щасливі... а якщо ні – так якось розберемося. Інша річ, що якщо в нас вийде, а з тими нічого не робити – то нам цього не пробачать, та й ми самі собі такого не пробачимо, – Віра Миколаївна, на вигляд найстарша з цієї трійці, махнула рукою. – Робіть, Максиме, нехай усе виходить.

– У мене пропозиція... я трохи покажу вам, як це працює. Вам буде легше прийняти рішення. Таня, дайте мені свої долоні. – Макс хвилину потримав її руки, заодно переглядаючи організм. Нічого незвичайного, нещодавно, схоже, було запалення легень, пологи, хоч і кілька років минуло, були важкими, молодий організм виправив усе, але втома і нервове виснаження вже підвели його до межі, за якою все починає сипатися. – Добре... – Макс відпустив її руки, – як я бачу, ви нещодавно перехворіли і ледь оговталися, найімовірніше запалення легень, дихання досі недостатнє, кисню мало надходить, а народження дитини взагалі було дуже важким. Як і всі, ви дуже втомилися, але зараз має стати трохи легше.