Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Її жартівливий голос і сама розмова лютила, та я знаю сестру і чого вона нею добивається.
— Ти просто хочеш дізнатися, що було після того, як ви пішли, — догадалась, борючись з люттю.
— Хочу! Ще як хочу! Але ти ж не зізнаєшся. Нудна ти, нудна! Що він тільки в тобі знайшов? — обурилася сестриця.
— Найшов? – вирвалось у мене від злості, після чого я ляпнула те, що не варто було. – Так забирай його собі! Ти ж там щось говорила про квадрат? Зроби собі любовний трикутник! Забирай його собі! Всіх забирай, і забирайтесь разом геть!
— Та навіщо мені таке сумнівне щастя? Я з одним не знаю, що робити, — відповіла сестриця і надовго замовкла.
Закрутилась в ковдру з головою, намагаючись заспокоїти своє серце.Насправді я не хотіла його віддавати. Можна прикриватися словами про те, що не хочу, щоб він її теж не ранив, але це не так. Я не хотіла віддавати його нікому. От же дурепа! Стиснула губи до болю, це я його своїми руками повинна придушити, за те що він зі мною зробив.
— Дар? – тихий голос майже через вічність свої сумбурних думок.
— Мм?
— Не спиш?
— Як бачиш, — відповіла, відчуваючи, що навіть через втому не зможу заснути.
— Ми з тобою так ніколи по душах не розмовляли, правда? — запитала вона з усмішкою.
— Розмовляли, правда це були більше монологи, — криво усміхнулася.
— Хоча ні, було одного разу, — заметушилась Руслана, наче згадавши про щось. – Пам'ятаєш, ти мені дзвонила сама, після випускного?
— Після мого випускного? – повторила й неприємні спогади змусили скривитися.
— Ага, ти ще тоді розказала, як тоді той виродок... — вона замовкла, так і не договоривши, тому що я здригнулася від спогадів. От нащо вона про нього згадала? Наче і без цього мені не було погано?! Навіщо я тоді їй подзвонила? Шукала підтримки? Від кого, від неї?! Яка ж я дурепа, боже!
— Ти бачила цього козла потім? — запитала вона після паузи.
— Бачила, — відповіла їй безбарвно.
— І що? У пику хоч плюнула? — запитала вона з надією.
— Ні, він мене не впізнав, — важко зітхнула і закрила тему. Чому в житті мені весь час трапляються одні придурки?
— Ти заслуговуєш на хорошого хлопця, — сказала вона раптом.
— Кожна дівчина заслуговує, але де їх узяти то? – усміхнулася криво, думаючи про те, що мені попадаються тільки одні покидьки.
— Це точно, особливо коли навколо одні вовки, — підтвердила вона, і ми чомусь захихотіли.
— Сама ти вовчиця, спи давай! — хихикнула, штовхнувши сестру на її половину дивана.
Вона заснула десь тільки через годину, я ж заснути так і не змогла. Ранок почався з дзвінка у двері. Відчинила їх і на порозі побачила братика.
— Ранок! — привітався він.
— Чаю хочеш? — запитала, прямуючи одразу на кухню.
— Як там Кирило? — набрала в чайник води й поставила грітися.
— А де стіл? — запитав він замість відповіді.
— Зламався, — знизала плечима, вдаючи, що все нормально, і я тут абсолютно ні до чого. — То як він?
— Полежить тиждень у ліжечку і все буде нормально, — відповів злегка запізно він, сідаючи на диванчик.
— Про Тасю щось чути? — запитала, накладаючи цукор у кухлі.
— Ні. Її зграя хотіла дозволу просити шукати її на нашій території, але Кай не дав. Найімовірніше, вона десь тут, разом із мисливцем. Ми рано чи пізно знайдемо її, не переживай. Він її не чіпатиме, — доброзичливо пояснив братик.
Чомусь згадався аргумент альфа-козла. Тоді я сказала, що не зможу його вбити. Тепер думки про його смерть від моїх рук викликали усмішку.
— Ти чого взагалі прийшов? — запитала, заливаючи окропом чай.
— Що ти з ним зробила? — почула за спиною дивну фразу, сказану з якоюсь особливою інтонацією.
— З ким? — байдужість далася мені важко.
— З Каєм, він поводиться дивно, — нічого йому не відповіла, лише знизала плечем. — Серйозно, чому ви весь час із ним чіпляєтеся? Вирішили б уже все!
Цю фразу я теж проігнорувала.
— Він прийшов увечері злий і розніс пів будинку. Марго кричить уся в сльозах, а решта по стінці ходять, боячись його ще більше розлютити, — я не відповіла і ніяк не відреагувала, тож він закричав. — Ринка!
— А тобі нецікаво, що він зробив зі мною? — повернулася і подивилася на нього з докором.
Він промовчав, дивлячись на мене спідлоба.
— Ваш альфа для мене помер, якщо хочеш так йому і передай. А тепер провалюй, собачка на побігеньках, — холодно сказала йому.
— Пара ідіотів, — буркнув брат, піднявся і пішов.
— Чого він хотів? — запитала Руслана, з'явившись на кухні.
— Того ж що й завжди: спростити собі життя моїм коштом, — відповіла майже байдуже, ковтаючи гарячий чай. Він обпік піднебіння і язик, але я тільки скривилася. Я вже звикла обпікатися.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вовче прокляття, Марія Власова», після закриття браузера.