Читати книгу - "На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі"

несеш.

— Дитинку з довбаного вольфраму! — пробурчала Елві.

— Ти перебільшуєш, — сказав він, та вона вже й підсунула руки

під ту «бомбу».

— Не вийде в мене укинути його туди, — мовила вона. —

Доведеться занести.

— Можна й так.

— А чи не вб’є мене те жахіття, коли я вступлю в нього?

До скрекоту-скреготу прилучився іще якийсь, новий звук.

Басовите бум-бум-бум! Ніби десь там били у величезний

барабан. Їй страшно було навіть подумати, що могло робити оте

бумкання.

— Якщо я скажу «так», тоді ти цього не зробиш?

Елві зібралася з силами, напружила спину. Блакитний тягар

опинився на її колінах. Вона нахилила голову, щоб передихнути.

— Зроблю! — запевнила його вона, сама собі дивуючись, що

таке говорить. — Усе одно зроблю.

— Тоді — можливо. Не знаю напевне.

Елві хитнулася назад, міцно тримаючи ту річ — Міллера — на

своїх стегнах, але… як його зіп’ястися на рівні ноги? А воно вже

почало, поковзом, хилитися ліворуч. Якщо вона упустить його

на підлогу зараз, то навряд чи здолає підняти знову. А те бумбум-бум уже гучніше, ближче. Ривком випросталася. Заболіли

коліна. Вся спина стала мов єдиний пекучий шмат матерії.

Стогнучи від болю, вона притисла блакитний тягар до грудей.

— Ти чудово справуєшся, дитинко. Просто чудово! Ти зможеш

іще трішки пройти. Але пройди негайно!

Але де вже тут покрокуєш! Ковзь однією ногою трохи вперед, перенести центр ваги, ковзь другою вперед. Підлога була

слизька, мов лід. Тертя майже відсутнє. А те бум-бум

забумбумило вже так близько, що вся зала задвигтіла. Вона

втопила погляд у чорноту мертвої місцини й рушила далі —

вперед. Іще крок. Іще один. Іще… Ось уже близько. Спина її

горіла. Руки заніміли. П’ястуки-пальці належали комусь іншому

й лише випадково якось приточилися до неї.

Тут рій чогось срібно-блакитного вдерся у двері й ринув на неї, мов хмара мух. Елві зробила зусилля проштовхатися, посковзнулась і впала вперед…

Найближчою аналогією, якої сягнув її мозок — і відкинув, а

потім сягнув знову, було ніби вона плюхнулася в якесь озеро.

Було воно холодне — й не холодне заразом. Був там запах, багатий і глинистий. Дух росту й гниття. Вона усвідомила своє

тіло, свої шкіру, м’язи, звивини своїх нутрощів. Вона усвідомила, як палають нерви, нейрони в її мозку, усвідомлюючи палання

нервів-нейронів у її мозку. Розклала сама себе на часточки й

спостерігала себе розкладену на часточки. Бачила всі бактерії на

шкірі й у крові, віруси у своїх тканинах. Та жінка, що була

колись Елві Окойє, перетворилася на ландшафт. На цілий світ. А

вона провалювалася все глибше…

Клітини обернулися молекулами — незліченними, складними

й розмаїтими. Десь поділося розрізнення, де одна річ, а де інша.

Була сама тільки спільнота молекул, що зміщувалися туди-сюди

в неосяжному танці. А тоді атоми, з яких складалися молекули, десь ділися зі свого простору, й вона стала подихом. Туманом.

Крихітною грою полів та взаємодій у порожнечі, досконалій, мов простір. Вона стала якимсь коливанням у ніщоті.

Елві звалилася набік. Щось їй боліло. Та все боліло, але ж біль

який цікавий! Не так причина смутку, як предмет зацікавлення.

Вона дихала. Відчувала, як повітря проходить горлянкою і

потрап ляє до складних мереж м’яких печеристих утворів за її

ребрами. Дивне якесь і прекрасне відчуття. Понасолоджувалася

ним довгенько, а тоді почала усвідомлювати існування часу. Що

минають його миті-хвилини. А це означало, що й базові вузли, й

мозочок, і кора головного мозку всі, насправді, починають

працювати. Якось віддалено подивувала цьому. Розплющила

очі, а куди? В ніщо.

Що ж це вона тримає, притискаючи до себе, мов коштовність

яку? Ага, це блакитний камінь. Міллер. Ото тільки, що вже він

зовсім не блакитний. Був він чорнотою заплющеності всього

іншого. То й випустила вона його. Сіла. Чогось замовк цей світ.

Ніщо не бумбумить. Й не скрекоче, не скрегоче. Ось її дихання.

Тихий плин її крові. Так іще кілька хвилин, і тоді вона дістала

свій ручний термінал із кишені й увімкнула освітлення екрана, щоб посвітити надовкола.

Скрізь довкруж неї валялися