Читати книгу - "Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест"

– Як ти це робиш?

– Що саме?

– Ну... – вона протягнула, – ти що, не розумієш? Ти ж буквально розібрав мене на шматочки, потім знову все зібрав... я взагалі не розуміла, в якому світі я перебуваю... кожен рух – наче спалахи шаленого задоволення...

– Просто ти давно одна і занадто втомилася, – викрутився Макс. – Я робив тільки те, що мені і тобі хотілося.

– Ось саме те... мені хотілося... Рідко хто з чоловіків думає про це. Я грілася тобою, як кішка на сонці... Дякую тобі... – вона сховала обличчя в подушку.

– З глузду з’їхала? За що? Мені це було потрібно не менше... І вийшло все просто дуже, дуже... як пожежа. Причому ось так, спонтанно і шалено...

– Правда? – вона знову зазирнула йому в очі.

– Звісно, правда, – жінкам потрібні емоції, вони ними живуть, от нехай і отримує, тим паче що це правда. – Навіщо мені брехати?

– У тебе теж давно нікого немає? Я так і подумала... – задумливо сказала Аня, легенько дряпаючи нігтиками йому груди.

– Ну... якось так вийшло.

Макс відчув, як настрій жінки почав змінюватися.

– Ти чого?

– А? Що? – вона підняла голову і вже спиралася на нього підборіддям, – нічого, насолоджуюся...

– Добре б, але це було хвилину тому. А зараз ти починаєш тьмяніти.

– Ну... я злякалася, що ти вважатимеш мене легковажною або ще гірше, що я так розплачуюся за те, що ти зробив.

– О, як... думки в нас схожі, але ти помилилася. Ми зараз дуже близькі й дуже легко відчувати брехню. У свій час це задовбувало мене. Були жінки, були можливості... але весь час переслідувала думка, що затягнути когось із них у ліжко – це негідно. Та й не цікаво було. Бо вони в будь-якому разі почувалися дуже сильно зобов’язаними мені й не відмовлять, навіть якщо їм буде зовсім неприємно.

– Ми всі тобі зобов’язані... – тихо сказала жінка, – можливо, любов – це єдине, чим жінка може віддячити чоловікові...

– Може... якщо вона кохає. У цьому вся різниця.

– Ти вважаєш, що я теж? Платила? – у її голосі він почув відчутний біль.

– Ні, анітрохи. Кажу ж – із тобою ж усе по-іншому. Це не кохання… і не подяка… це пристрасть. Ще там, у лікарні, я відчув тебе. Не знаю... це якось дуже суб’єктивно... як стояла, як притискалася... Гаразд, гаразд – це я тебе притискав, – Максим з посмішкою зупинив Аню, яка хотіла вже обурюватися, – але хоч би що там не було – я відчував твою зацікавленість. Я списав це на побічні дії того, що робив. Так виходить – коли відбувається прилив сил, тіло реагує і накриває дуже сильно... Але навіть коли я знайшов твій ключ у кишені – я думав більше про подяку і допомогу... До речі – спасибі величезне... ти мене дуже виручила. Але ось на кухні мене й самого накрило... я наче наяву побачив повтор, як мої руки стискають твоє тіло... захотілося повторити і вже із зовсім іншою метою, а потім і ти зробила крок до мене. І мозок відлетів. Тож не забивай собі голову... так вийшло і все. Ми обидва цього хотіли. Знаєш, якщо спрага дуже давня, то колись хочеться просто напитися чистої і свіжої води. І про легковажність теж не думай. Я бачив таких. Доступні або легковажні жінки живуть по-іншому. Інтереси в них інші. Тож ти до них не належиш. І забудь про це... – Макс трохи повернувся і припав до її губ... його рука наполегливо полізла кудись, жінка обурено пискнула, але вже за дві секунди її обурення змінилося на переривчастий зойк.

Вечеряли вони практично опівночі. Вийшло вдало – Анна вчасно вимкнула газ, вода тільки починала кипіти, тож нічого не зіпсувалося. Жінка потягла його футболку і насолоджувалась. Макс теж радів – футболка ледь прикривала ті самі місця, навіюючи винятково цікаві думки, і, як усяка жінка, ця шахрайка чудово все це розуміла.

– Тебе не чекають у лікарні? Я так зрозумів – ви там якось позмінно чергуєте...

– Зараз ні. Зараз усе стало легко, дітки просто сплять, як у дитячому садку. Ніхто не задихається, нікому не стає гірше, животик не болить і ніхто не непритомніє... Матусі просто сидять, п’ють чай і спілкуються, насолоджуються знов набутим щастям і спокоєм. Дякую тобі... – Аня підняла голову і подивилася на нього. У цьому погляді зараз не було вогню пристрасті й бажання, на нього дивилася вдячна жінка, мати, якій врятували дитину від смерті й болю. – я не можу це не казати. Зараз, коли таке щастя всім нам привалило, мене просто мовчазно відпустили. Вони ж усе зрозуміли... і не стали заважати.

– Ось навіть як… ну і добре, – Макс відпив чай, щоб приховати своє збентеження, думав один, що ніхто не знає, де його шукати... ось же... – Я прийду в лікарню ввечері сьогодні. Попередь їх там. Це вже не буде так довго, години дві-три, максимум. Перевірю, чи все так, як я думаю. А потім забирайте їх звідти, нічого їм там сидіти.

– Так, звісно, добре... ми будемо чекати. І це... Максим... – жінка зам’ялася.

– Та говори вже... я й так знаю, що ти хочеш сказати. Тільки будь ласка, не скажи дурість.

– Звідки знаєш і чому – дурість? – Аня насупилася

– У тебе в голосі здебільшого були любовні нотки задоволеної жінки, а зараз стало все суворо – “Максим”... А дурість... ти ж хочеш сказати, що це був перший і останній раз? І більше таке не повториться і все таке... Так? Це все зрозуміло, але дурістю буде рвати стосунки повністю. Ну, це я так вважаю.