Читати книгу - "Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд"

Затамувавши подих, Натаніель зачекав дев’ять секунд: за цей час його голос мав долинути крізь порожнечу до Іншого Світу. Потім відлічив ще сім секунд, за які звук імені мав пробудити духа. І нарешті — ще три, за які демон...

Аж тут у колі з’явилося голе немовля, що вимахувало в повітрі ручками й ніжками, ніби пливло на місці. Його жовті очиці похмуро вирячились на хлопця. Стиснувши червоні губки, бісеня пихато сплюнуло.

Натаніель виголосив слова Ув’язнення.

Немовля сердито загуготіло й замахало рученятами, а його ноги потягло до блискучого бронзового диска. Закляття виявилось надто потужне: немовля витяглось і перетворилось на барвистий потік, що закрутився спіраллю й полинув до дзеркала. На мить у дзеркалі відбилося розгніване бісове обличчя — з носом, розплющеним об поверхню, — а потім його заховав осяйний серпанок, і диск очистився знову.

Натаніель промовив кілька заклять, щоб запечатати дзеркало й перевірити, чи немає якихось пасток. Ні, все було гаразд. Хлопець вийшов з кола. В нього підкошувались ноги.

Перший виклик демона вдався йому якнайкраще.

Полонений біс виявився понурим і нахабним, та за допомогою невеличкого закляття, подібного до електричної іскри, Натаніель примусив його переказувати далекі події. Біс умів передавати підслухані розмови й відтворювати їх на диску. Своє саморобне, але цілком дієздатне магічне дзеркало хлопець зберігав зовні, під виступом даху. За його допомогою він дізнався багато цікавого.

Для початку він звелів бісеняті показати кабінет наставника. Натаніель стежив за Андервудом цілий ранок і виявив, що той увесь час «висить» на телефоні, намагаючись не відставати від політичних подій. Старого не покидала нав’язлива думка, що його вороги з Парламенту тільки й думають, як би його підставити... Натаніеля це зацікавило, та подробиці виявились такі нудні, що він невдовзі облишив це шпигунство.

Потім хлопець розшукав панну Лютієнс. Поверхню дзеркала затягло серпанком, потім він розвіявся, й Натаніель — йому аж тьохнуло серце — побачив свою вчительку такою, як раніше: усміхненою й заклопотаною... Зображення трохи зсунулось, і в дзеркалі з’явився малий, щербатий хлопчисько— учень. Він щось гарячково малював в альбомі й дослухався до кожного слова панни Лютієнс. Натаніелеві запекло очі від горя та ревнощів. Приглушеним голосом він наказав зображенню зникнути й скреготнув зубами, почувши зловтішний бісів регіт.

Далі Натаніель звернув увагу на свій головний об’єкт. Якось пізно ввечері він звелів бісові показати йому Саймона Лавлейса, та натомість — на свій превеликий подив — побачив на полірованій бронзі личко немовляти.

— Що ти робиш? — обурився Натаніель. — Я наказав тобі — виконуй!

Немовля скривилось і несподіваним басом промовило:

— Не виходить. Цей чолов’яга хитрий. Чуєш? Понаставляв перешкод. Я не певен, чи обійду їх. Можу потрапити в халепу, якщо ти мене зрозумієш...

Натаніель погрозливо махнув рукою:

—То це. по-твоєму, неможливо?

Немовля знову скривилось і обережно висолопило гострий язичок, ніби зализуючи давню рану:

—Та ні. Просто важко.

—Тоді роби, що велять.

Бісеня тяжко зітхнуло й зникло. Після короткої перерви на диску поволі з’явилося зображення. Воно блимало й пливло, ніби в погано налаштованому телевізорі. Натаніель вилаявся. Він уже хотів виголосити закляття Кари, та врешті подумав, що це найбільше, на що спроможний цей біс. Хлопець схилився над диском і заходився щосили роздивлятись...

Якийсь чоловік сидів за столом і щось швидко друкував на комп’ютері.

Натаніель примружив очі. То був сам Саймон Лавлейс.

Бісеня завбачливо причаїлось на стелі, й Натаніель добре бачив кімнату чарівника. Щоправда, зображення було трохи викривлене, ніби крізь лінзу «риб’яче око». В кімнаті панували сутінки: світло линуло тільки від лампи на Лавлейсовому столі. Позаду висіли темні штори — довгі, від стелі аж до підлоги.

Чарівник друкував далі. На ньому були смокінг і краватка з ослабленим вузлом. Зо два рази Лавлейс почухав носа.

Несподівано в дзеркалі знову з’явилося немовля.

— Більше не можу, — засапано промовило воно. — Втомився. Та й, правду кажучи, годі вже тут тинятися. Ще матимемо халепу.

— Ти залишатимешся там стільки, скільки я звелю, — заперечив Натаніель. Він виголосив закляття, й немовля заплющило очі з болю.

— Гаразд, гаразд! Як ти можеш так поводитися з дитиною, чудовисько!

Дитяче личко зникло, і в дзеркалі з’явилось попереднє зображення. Лавлейс досі сидів на тому самому місці й друкував. Натаніелеві хотілося розібрати, що за папери лежать на столі в чарівника, та він знав, що маги часто носять із собою сенсори для виявлення чужих чарів. Ні, підходити ближче не слід. Звідси теж непогано видно...

Аж тут Натаніель підскочив.

У кімнаті Саймона Лавлейса був ще один чоловік — він стояв у затінку біля штор. Хлопець не бачив, як він увійшов. Не бачив цього й чарівник, що далі стукотів по клавіатурі, сидячи спиною до незнайомця — високого кремезного чолов’яги в шкіряному дорожньому плащі аж до п’ят. І плащ, і чоботи в нього були геть заляпані брудом. Широка чорна борода ховала більшу частину обличчя: над нею виблискували в темряві очі. Від самісінького погляду на нього Натаніелеві стало моторошно.

Незнайомець, вочевидь, щось сказав або видав якийсь звук, бо Саймон Лавлейс несподівано здригнувся й обернувся.

Зображення заблимало, потьмяніло, потім проступило знову. Натаніель, вкотре вилаявшись, нахилився ще нижче. Сцена в дзеркалі тим часом уже змінилася. Гість і господар були тепер поряд: незнайомець підійшов до стола. Саймон Лавлейс щось гарячково говорив до нього. Він простяг руку, та гість коротко кивнув у бік стола. Чарівник кивнув у відповідь, висунув шухляду, дістав звідти полотняну торбину й витрусив її вміст на стіл. Звідти посипалися пачки грошей.

Бронзовий диск уперто й хрипко заговорив:

— Я просто хотів тебе попередити — тільки, будь ласка, більше не лупцюй мене! — що сюди йде якийсь наглядач. Він за дві кімнати звідси. І прямує сюди! Треба тікати, хазяїне, й хутко!

Натаніель прикусив губу:

— Залишайся там до останнього. Я хочу бачити, за що він платить. І запам’ятай їхню розмову.

— Ти сам копаєш собі могилу, хазяїне.

Незнайомець витяг з-під