Читати книгу - "Заборонені почуття , Rexana Keys"

Я лежала на ліжку, обгорнувшись простирадлом , яке трохи затягнулося на моїй голові, немов намагаючись сховати мене від світу. В кімнаті панувала тиша, тільки час від часу я чула звуки з вулиці — спів птахів, гудки машин. Вдихнула глибше, намагаючись позбутися важкості в грудях.                                                                                 

Раптом у двері тихо постукали. Мене це збентежило. Хто б міг бути? Я знову підняла голову, але не відчула бажання вставати. Минулого вечора було важко, і думка про спілкування з кимось лякала. Але після кількох секунд вагання вирішила дозволити увійти.             

Двері відчинилися, і в кімнату увійшов Ден, тримаючи в руках тацю з обідом. Він виглядав так, ніби вже встиг пережити безліч емоцій, а я відчувала, що його присутність — це якийсь парадокс: з одного боку, я була рада його бачити, з іншого — просто не знала, як себе вести.                

– Я тут... Ем.. – сказав він, ставлячи їжу на стіл. – Ось, поїж, будь ласка.                                                   

Я зітхнула, глянувши на їжу, але потім похитнула головою.                                                                               

– Ні, дякую. Не хочу.                                                       

Він присів на краєчок стільця, злегка нахилившись вперед, його обличчя було серйозним, а в очах — тривога. Я відвернула погляд, намагаючись знайти в кімнаті щось, що відволікло б від його запитань.

– Що сталося вчора? Чому ми ночували не вдома? Де ти  був весь вечір? – мої питання звучали майже настирливо, але я хотіла дізнатися ,що ж відбулося вчора.                                                     

Я важко зітхнула і спробувала знайти слова. Згадки про минулий вечір повертали мене в той момент, коли все сталося.                                            

– Це вже не має значення, – нарешті відповіла він, намагаючись звучати впевнено. – Важливо, що ти тут, і все обійшлося.                                            

Ден не відводив погляду. Я бачила, як його обличчя змінюється, він намагався виглядати спокійним ,але йому це не вдавалося.                        

– Чому ми не ночували вдома? – повторила запитання  я, але тепер мій голос звучав тихіше, з якимось жалем.                                                                 

– Я не хотів, щоб тебе бачили в такому стані, – сказав він, зітхнувши. – Ти ж знаєш, як це виглядає..                                                                             

Мене проколола тиша, яка повисла між нами. Я відчувала його підтримку, але в той же час не могла подолати власний біль. Я розуміла, що він намагався дбати про мене, але мені хотілося, щоб у нашій розмові було більше легкості.                      

– Ден, – сказала я, нарешті зустрівши його погляд. – Я знаю, що ти турбуєшся. Але зараз просто  хочу дізнатися правду, я нічого не пам'ятаю, допоможи мені. По моїй щоці потекла сльоза.                                                                                  

Він кивнув, наче розуміючи. Я знала, що все ще потрібно спілкуватися, але в глибині душі мені хотілося лише тиші. Ден ніжно торкнувся моєї щоки і витер сльозу.                                                        

Тиша знову запанувала в кімнаті. Я відчувала, як серце б’ється в ритмі незручності. І в цю мить, хоча все ще було важко, я відчула трішки більше спокою.                                                                             

Я мовчки сиділа, намагаючись впоратися з усім, що відбувалося всередині. Ден знову зосередився на мені, його обличчя було ближче, і я відчула, як напруга в кімнаті починає зменшуватися.                                                                   

– Не  бійся, я встиг до того як... – тихо промовив він і раптом замовк, ніби чекаючи на мою реакцію.                                                                               

Ці слова, як легкий вітерець, принесли мені полегшення. Я глибоко видихнула, відчуваючи, як важкість у грудях поступово зникає. У цей момент все, що сталося, здавалося менш загрозливим. Я потягнулася до нього, відчуваючи, як моя рука стискає плед.                                                                    

Ден нахилився ближче, і наші погляди зустрілися. Я бачила в його очах не лише стурбованість, а й рішучість. Він був тут, і це відчуття приносило мені неймовірний спокій. Я відчула, як серце б’ється швидше, але не від страху, а від якогось нової надії.                                                                                    

– Я завжди  буду біля тебе, – промовив Ден, і я помітила, як його голос став м’якшим. – Я не залишу тебе на самоті, навіть якщо ти сама цього хочеш.                                                                       

Мене вразили його слова. У моїй голові прокладалися нові думки — можливо, я не так все зрозуміла. Я намагалася знайти слова, але в горлі пересохло.                                                                         

– Я просто… – почала я, але знову замовкла. Слово "просто" виявилося занадто легким для того, що я відчувала.                                                        

Ден зрозумів, що я вагалася. Він простягнув руку, обережно торкнувшись моєї. Його дотик був теплим і заспокійливим, немов він намагався передати мені частинку свого спокою.                       

– Ти можеш мені довіряти, Ніка. Я тут, щоб вислухати, якщо ти готова говорити, – сказав він, його очі не відводилися від моїх.                                 

Я знову глянула на нього, і в цей момент відчула, як сльози підступають до очей. Я не хотіла плакати, але емоції, які я намагалася приховати, виявилися надто сильними. Я кивнула, відчуваючи, як важкий тягар починає відпускати.

– Я знаю, – шепнула я. – Просто  так важко…