Читати книгу - "Якщо полюбиш прокляття"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Сни? — Вельф здивовано подивився поверх кінської гриви. — Які сни? Про що?
— Про мене, звичайно!
— І часто ти їх насилала?
— Двічі.
— За весь час?
Вона кивнула, і дивна усмішка освітила Вельфове обличчя:
— Я їх не розпізнав. Ти й так снилася мені щоночі.
— О сонце і вітер! — Огнеслава змахнула долонями до гори, і обличчя її засвітилося в рожевих відблисках зорі. — І… без одягу бачив?
— Дуже часто.
— І що відчував?
— А ти не здогадуєшся? Одного разу ти з’явилася зовсім гола, окутана лише своїм сяючим волоссям. Я підійшов ззаду, відгорнув важкі довгі пасма… Торкнувся твоїх плечей… Пальці ковзали по шкірі і пучками я відчував… тебе… А ти сказала: «Твої пальці… цілують мене…»
— Перестань! — раптом вигукнула Огнеслава.
Вони оговтались — очі навпроти очей, уривчасто дихали видих у видих, мов одна людина. І кінська грива між ними коливалась, мов трава от вітру.
Відвернувши рум’яне обличчя, Огнеслава поправила своє розкішне волосся:
— Може, не поспішатимемо? У мене зараз дивне відчуття, ніби все навколо — і зорі, і небо, і повітря, і трава під ногами — моя рідня… Ніби ми розуміємо одне одного. Всі. Колись у дитинстві було щось подібне.
— І в тебе також? А я гадав, що в мене таке від ланцюгів, якими припнув до землі Тровік.
— Ланцюгів? Це ланцюги?
— Або мотуззя. Досить-таки міцне.
— А не може статися, що вони втримають тебе тут? Коли я… Коли мене вже не буде?
— У мене вистачить сили розірвати їх.
— Силою кохання?
Він з лукавою усмішкою приклав до губ палець:
— Про це не говорять.
— А я орачка. І завжди порушувала всі закони та звичаї.
— Я знаю, — відповів він таким тоном, що Огнеслава зрозуміла цю коротку фразу як ще одне освідчення в коханні.
Знову йшли мовчки, тільки тремтіли руки, які з обох боків тримали вуздечку. А небо попереду переливалося казковими барвами… І промені вже креслили чіткі лінії, що розтікалися врізнобіч…
Сонце викотилося з-за обрію. І завмерло. Зверху насувалися хмари. За яскравим ранком мав прийти похмурий день.
— Пора, — Вельф зупинився.
Огнеслава стрепенулась і глянула, як розгублене дівчисько, що благає допомоги:
— Мені страшно.
Вельф ступив уперед, назустріч сонцю.
Вона простягла до нього руки:
— Іди сюди. Тільки спочатку скажи: все станеться дуже-дуже швидко?
Він повернувся, оглянув її всю і взяв за обидві кисті трохи вище від долонь, усе ще тримаючись на відстані:
— Миттєво.
— І ми не встигнемо… хоча б щось відчути?
— Хіба ти ще… не… — він задихнувся, намагаючись втримати конвульсивне тремтіння рук.
— У тебе обличчя зараз… як тоді, вперше… — прошепотіла вона.
— Ти перемогла… Нехай же постане новий світ.
Вони одночасно прилинули одне до одного, спраглі руки торкнулися плечей, обнялися, губи зустрілись…
І Вельф відчув, як вона віддаляється, сповзає вниз, холоне в його обіймах. Наповзла морозяна хвиля жаху й заціпеніння. Намагався втримати — не її, тільки тіло — але коліна підгиналися, руки не слухались… Несподівано опинився над землею, яка піднялася, потяглася вгору, вся, потому опустилася, здригнувшись.
Цієї миті змінювалося те, що вважалося незмінним: тріскалися скелі, осипаючись камінним градом, річки повертали в нові річища, незнаний досі вихор позривав зі звичайних місць зорі, хитнулося й саме небесне склепіння.
Звірі кинулися тікати, хто куди. Птахи злетіли в повітря всі разом і закружляли у вирі гучного повітря.
Перелякані люди ловили оскаженілих тварин і це допомагало не вмерти зі страху.
Налетів шалений вітер, знялася курява. Змішалися тіні від хмар і пташиних крил.
— Бог-Сонце покинув нас… — стогнали люди, вклякнувши на колінах, вони сподівались вимолити пощаду в сонця, якого не було видно, сотні голосів злилися, але ніхто не чув один одного.
І майже ніхто не розумів, що відбувається.
24
Земля здригнулася.
Замок захитався — й осів, розсипався.
Величезні брили, падаючи, загуркотіли так, що заглушили кінське іржання та зойки.
Падаючи, Диводан устиг схопитися за вуздечку і тепер намагався втримати й заспокоїти свого огира, який з переляку ставав на диби. Хлопець поздирав шкіру на пальцях, проте вдержав-таки коня, погладив йому голову й шию, спантеличено озираючись на руїни замку.
— Не можу повірити! — крикнула Віланда до Коріеля. — Вони таки… зробили це! — Кінь гарцював під нею, крутився, вона тупцювала довкола брата. — Ти вчасно… попередив нас! А я не вірила… Не могла повірити…
Але юний чаклун дивився не на неї, а туди, де щойно височіла фортеця, а тепер здіймалась лише безладна купа каміння.
— Тобі це нічого не нагадує? — спитав байдуже, але за удаваним спокоєм відчувалася прихована лють.
Віланда зупинила коня.
— Нагадує… Жахливо.
Її лице стало суворим, як у крейдяного ідола. А можливо, шкіра чаклунів лише здавалась такою білою — через контраст з їхнім чорним волоссям?
З-за руїн прибіг великий пес, схожий на ведмедя, на його спину м'яко сіла сова, склала крила, затихла.
Несподіваний вітер приніс з собою куряву, зів’яле листя, гілочки, травинки — він завивав, скиглив серед свіжих руїн, зі стогоном терлися об каміння підняті в повітря піщинки.
Віланда раптом пожвавішала, ніби щось придумала. Енергійно повернулася до брата, притримуючи рукою пасма волосся, що вперто шмагали обличчя:
— Годі стояти, збирай своїх людей!
— Куди поспішати? — відповів він тепер уже й справді безбарвним тоном, дивлячись у далечінь.
— Знайдемо.
— Не хочеться шукати.
Віланда під’їхала ближче, зупинилась — очі навпроти очей — поклала руку на плечову застібку його плаща.
— Коріелю! Що ти кажеш?
— Я відчуваю себе стрілою, що пролетіла повз ціль. Це кінець.
— Стріли використовують не один раз.
— Ти слушно кажеш: використовують. Щоразу хтось повинен натягати тятиву.
— Хіба не ти сам це завжди робив?
— Схоже, що ні.
— Невже Вельф?
Він лише презирливо скривив губи. Сестра здивовано струснула головою.
— Мені здавалося: ти його зовсім не слухав. Навіть робив усе наперекір.
— Мені теж так здавалось…
— А якщо… — Віланда дихала уривчасто, весь час ловлячи руками тріпотливе волосся, що било її по лицю, бо вітер дув іззаду. — А якщо… я спробую?.. Натягти?
— Спробуй, — ледве чутно мовив брат, але вона почула.
— Ти не опиратимешся? Чому? — питання потонуло в темряві його розширених зіниць, розчинилося повільно й лагідно.
Розгублена Віланда ще раз уривчасто зітхнула й облизала губи. Прошепотіла з надією:
— То ти мене любиш? Справді?
Коріель досить довго прислухався до скавучання вітру й вигуків спішених прислужників, що допомагали один одному ловити наполоханих коней.
— Якщо хочеш, можеш називати це й так.
Віланда дивилась на нього і вже не поправляла з обличчя пружні пасма
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Якщо полюбиш прокляття», після закриття браузера.