Читати книгу - "Дорога, Кормак Маккарті"

Ніхто й не дізнається.

А яка різниця? Коли помираєш, інші теж наче вмирають.

Гадаю, Бог знав би. Так?

Бога немає.

Немає?

Бога немає, і ми — пророки його.

Не розумію, як ти вижив. Що ти їси?

Не знаю.

Не знаєш?

Люди щось дають.

Люди щось дають?

Так.

Поїсти.

Поїсти. Так.

Ні, не дають.

Ви ж дали.

Не я, а хлопець.

На дорозі є й інші люди. Ви не єдині.

А ти сам-один?

Старигань зиркнув нашорошено. Що ти маєш на увазі? запитав він.

З тобою є інші люди?

Які люди?

Будь-які.

Немає жодних людей. Ти про що?

Я про тебе. Про те, чим ти, можливо, займаєшся.

Старий не відповів.

Гадаю, ти хотів би піти з нами.

Піти з вами?

Так.

Ви ж мене із собою не візьмете.

Ти сам не хочеш іти.

Якби не голод, я так далеко не зайшов би.

Люди, які дають тобі їжу. Де вони?

Немає ніяких людей. Я все вигадав.

Що ще ти вигадав?

Я просто йду дорогою, як і ви. Жодної різниці.

Тебе справді звуть Ілай?

Ні.

Не хочеш назвати своє ім'я?

Не хочу.

Чому?

Бо не можу його вам довірити. Бо ви щось із цим зробите. Не хочу, щоб про мене говорили. Де й коли був, що казав. Тобто, можливо, ти міг би про мене розповісти. Але ніхто не доведе, що то про мене. То може бути будь-хто. Гадаю, у такі часи що менше скажеш, то краще. Якби щось сталося і ми вижили б і зустрілися на дорозі, то мали б про що поговорити. Але це не про нас. Тож не будемо цього обговорювати.

Може, й про нас.

Ти просто не хочеш цього казати, бо хлопець чує.

А ти не працюєш на тих розбійників з великої дороги?

Я ніхто. Я піду, якщо хочеш. Дорогу сам знайду.

Не треба.

Просто я довгий час не бачив вогнища. Живу, наче якась тварина. Краще тобі не знати, що я їв. Побачивши хлопця, я вирішив, що помер.

Ти подумав, що він янгол?

Я не знав, хто він. Я й не думав, що колись знову побачу дитину. Не знав, що це станеться.

А якби я сказав, що він бог?

Старигань похитав головою. Я уже відкинув усе це. Багато років тому. Коли люди не здатні вижити, справи богів не кращі. Побачиш. Краще бути самому. Сподіваюся, твої слова неправдиві, бо йти дорогою з останнім богом — жахливо, тож надіюся, що це неправда. Справи поліпшаться, коли всі згинуть.

Поліпшаться?

Певна річ, поліпшаться.

Для кого?

Для всіх.

Для всіх?

Певна річ. Нам усім стане ліпше. Легше буде дихати.

Радий чути.

Так і є. Коли ми всі нарешті згинемо, не буде нікого, тільки смерть, і тоді їй уже недовго лишиться. Стане вона на дорозі — і нічого робити, і ні з ким. І скаже тоді: А куди це всі поділися? Отак воно й буде. І що в цьому поганого?

Уранці на дорозі чоловік із хлопцем сперечалися, що дати старому. Зрештою, тому перепало небагато. Кілька банок з овочами та фруктами. Наприкінці суперечки хлопець просто відійшов на узбіччя й сів у попіл. Старигань поклав консерви в наплічник і затягнув лямки. Знаєш, маєш йому подякувати, сказав чоловік. Я тобі нічого не дав би.

Може, і маю, а може, й ні.

Чому ні?

Я б йому свого не віддав.

І тобі байдуже, що ти його образиш?

А він образиться?

Ні. Він не тому це зробив.

А чому?

Чоловік глянув на хлопця, а потім на старого. Ти не зрозумієш, сказав він. Не певен, що сам розумію.

Можливо, він вірить у Бога.

Не знаю, у що він вірить.

Переросте.

Не переросте.

Старигань не відповів. Роззирався на день, що настав.

А удачі ти нам теж не побажаєш? запитав чоловік.

Не знаю, що це означає. На що вона схожа? Хто її звідав?

Потім вони розійшлися. Коли чоловік озирнувся, старий уже йшов, вистукуючи перед собою ціпком, повільно маліючи на дорозі, наче якийсь вуличний торговець із давніх казок, темний, зігнутий і худий, як павук, що незабаром зникне назавжди. Хлопець так жодного разу й не озирнувся на стариганя.

Опівдні розстелили брезент на дорозі, сіли та з'їли холодний обід. Чоловік спостерігав за хлопцем. Знову не розмовляєш зі мною? запитав він.

Розмовляю.

Але ти незадоволений?

Усе добре.

Коли їжа закінчиться, матимеш більше часу на роздуми.

Хлопець не відповів. Мовчки їли. Син озирнувся на пройдений відрізок дороги. Невдовзі сказав: Знаю. Але я не згадуватиму цього так, як ти.

Напевно.

Я не сказав, що ти був неправий.

Навіть якщо подумав так.

Та все гаразд.

Ага, сказав чоловік. Ну, на дорозі не дуже багато гарних новин. У такі-то часи.

Не варто з нього глузувати.

Добре.

Він скоро помре.

Знаю.

Вже можна йти далі?

Ага, сказав чоловік. Можна.

* * *

Уночі чоловік прокинувся в холодній темряві від нападу кашлю. Кашляв, доки не заболіло у грудях. Схилився до багаття, подув на вуглини, підкинув гілок, встав і відійшов від місця ночівлі, наскільки давало змогу світло вогнища. Загорнутий у ковдру, став на коліна в сухе листя й попіл, і невдовзі кашель почав заспокоюватися. Він подумав про стариганя, який був десь там. Крізь частокіл дерев озирнувся на їхню ночівлю. Сподівався, що хлопець знову заснув. Тихо хрипів, стоячи навколішки, поклавши руки на коліна. Я скоро помру, сказав він. Підкажи мені, як це зробити.

Наступного дня вони йшли майже до настання темряви. Чоловік не зміг знайти захищеного місця, щоб розкласти багаття. Коли діставав газовий балон із візка, зауважив, що той якийсь легкий. Сів, покрутив вентиль, але той уже був відкручений. Повернув маленьку ручку на пальнику. Нічого. Нахилився і прислухався. Покрутив обидва вентилі одночасно й по черзі. Балон порожній. Присів навпочіпки, зчепивши руки біля чола й заплющивши очі. Невдовзі підвів голову і просто сидів, вдивляючись у холодний стемнілий ліс.

На вечерю з'їли холодні боби, консервовані сосиски та кукурудзяний хліб. Хлопець спитав, як балон міг так швидко спорожніти, але чоловік відповів, що так буває.

Ти казав, що його вистачить на багато тижнів.

Знаю.

А минуло лише кілька днів.

Я помилявся.

Їли мовчки. Невдовзі хлопець спитав: Це я забув закрутити вентиль?

Ти не винен. Я мав перевірити.

Хлопець поставив тарілку на брезент. Відвів