Читати книгу - "Панас Мирний"

Пчілкою Мирний виходить зі складу редакції. Попри брак часу та всілякі житейські клопоти, Мирний береться до роботи над новими творами. Так, десь у другій половині 1907 – першій половині 1908 р. він працює над дуже цікавим (на жаль, незавершеним) оповіданням під умовною назвою «У тюрмі». Герой цього твору писар Петро, потрапивши до тюрми за обстоювання тих свобод, що були проголошені царським маніфестом від 17 жовтня 1905 р. «Об усовершенствовании государственного порядка», під впливом спілкування з іншими в'язнями дуже швидко радикалізує свої погляди на життя. Особливе враження справив на нього професійний революціонер, який із запалом каже, що «народ уже прокинувся од віковічного сну, своїм незрячим оком побачив, де правда, а де неправда…». І коли він це казав, то «Петрові здавалося, що перед ним не чоловік стоїть, а якась вища істота в обличчі чоловічому, ображена правда, що її досі ніхто не хотів слухати, зійшла на землю, перекинулась в чоловічу постать і гнівно почала вичитувати людям їх лихі вчинки, лукаві заміри». Тут виразно лунає старовинний мотив «гнаної Правди», який бере початок іще в «Явищах» («Φαινόμενα») давньогрецького поета й астролога Арата Солійського: «Тоді, зненавидівши рід людський, Правда полинула геть аж на небо». Пізніше про стародавню богиню справедливості Астраю, яка правила світом за «золотого віку», а потім останньою серед богів полинула на небо, писатимуть Овідій («Метаморфози», І, 89—150) та Верґілій («Ґеорґіки», II, 473—474). Цей мотив був добре знаний і в літературі Нового часу, зокрема в слов'янських письменників: Яна Амоса Коменського («Labyrint světa a ráj srdce»[15]), Натанела Воднянського («Theatrum mundi minoris»[16]), Матея Конечного («Theatrum divinus»[17]), у казаннях Дмитра Туптала та Стефана Яворського, у притчі Сковороди «Убогій Жайворонок» – аж до «Легенды о Великом Инквизиторе» Федора Достоєвського. Не раз зринав він і в творчості Мирного, наприклад, у посланні «До братів-засланців», яке побачило світ в альманасі «З неволі», виданому у Вологді 1908 р. Щоправда, тут письменник робить наголос на есхатології: «Не журіться ж, брати! Суд повинний прийти, / Правий суд мусе встать над землею, / Непідкупний, як та сама правда свята, / Розбере він усякого вини / І… поверне до нас страснотерпників вас / Вітать волю своєї Вкраїни!» Змальовану поетом похмуру картину біжучого життя (світ лежить у гріхах; ним заволоділа Кривда) зігріває надія на Судний день (пор.: Євангелія від св. Матвія 25: 31—46), коли на землю повернеться «гнана Правда», Україна стане вільною, неправедні будуть покарані, а праведники одержать нагороду.

Восени цього ж таки року Мирний мав дуже важке запалення легенів. Лікарям вдалося врятувати письменника, але хвороба не відпускала його й надалі, майже щороку нагадуючи про себе. Можливо, саме ця обставина стала причиною того, що навесні 1909 р. він складає духовний заповіт. А ще за кілька місяців, у грудні цього ж року, Мирний пише невеличкий ліричний етюд «Робота» – «Finale» власної літературної праці, таку собі «сповідь в осінній журбі», а заразом освідчення в любові до рідного краю. Саме ця любов, – каже Мирний, – спонукала мене до праці, сподівання на те, що хай «малою-невеличкою цяточкою слугуватиме вона на користь рідній країні та її поневоленому народові». Відтоді пройшла і юність-весна, і зрілість-літо. А ось тепер усе, що було нажате за довгі роки праці на літературній ниві, «зложено в копи, звезено в стоги, вимолочено, провіяно… Чисте зерно пішло поміж люди, зосталася тільки солома та полова… Насува осінь з її негодою, ота стареча пора з її недугуванням та хворобами».

Попереду ще будуть десять років життя. Панас Рудченко і далі рухатиметься вгору щаблями службової драбини, ставши у квітні 1914 р. дійсним статським радником, тобто чиновником 4-го класу, який давав потомствене дворянство (особисте дворянство письменник отримав іще 1901 р.). У «Формулярному списку про службу» відзначено, що Рудченко мав цілу низку високих державних нагород: «золоту, прикрашену діамантами, табакерку, з вензелевим зображенням Найвищого Імені Його Імператорської Величності, й ордени: св. Станіслава та св. Анни 2 й 3 ступенів і св. Воладимира 4 ст., відзнаку бездоганної служби за 40 років, і медалі: срібну на пам'ять царствування Імператора Олександра III й світлобронзову на пам'ять ювілею 200-ліття Полтавської перемоги в 1709 р. І таку саму медаль на пам'ять 300-ліття царствування Дому Романових». Письменник вестиме життя відносно забезпеченого чоловіка: гарна платня (на найвищому кар'єрному щаблі вона складала 2400 карбованців на рік), власний будинок, прислуга, сякі-такі розваги в товаристві, пошана і в начальства, і в підлеглих… Попереду будуть і грандіозні соціальні пертурбації, і важкі удари долі: Перша світова війна, революції, загибель Російської імперії, українські національно-визвольні змагання. Його найстаршого сина Віктора, який блискуче закінчить юридичний факультет Московського університету, мобілізують на австрійський фронт офіцером, і він загине в 1915 р. під Луцьком. Наймолодший син Леонід, котрий добровільно піде в армію 1917 p., воюватиме на боці білої гвардії й так само загине на початку 1919 р. десь на Єлисаветградщині. Останніми роками старий письменник не раз опинятиметься в такій скруті, що хоч кричи: «Ой, пробі, рятуйте!» – як писав він восени 1919 р. до редакторки «Літературно-наукового вісника» Наталі Романович-Ткаченко… Але письменник Панас Мирний «помер» раніше – у грудні 1909 р.

Звісно, він не полишив літературної праці цілком. Зокрема, у 1914 p., коли царський уряд в особі міністра внутрішніх справ Російської імперії, добре знаного Мирним Миколи Маклакова заборонить публічне святкування століття з дня народження Шевченка, він напише «Відозву полтавців до киян з приводу святкування дня столітнього народження Т. Г. Шевченка», в якій рішуче засудить цю заборону. Отримавши звістку про Лютневу революцію 1917р., письменник знов повертається до перекладу Шиллерової «Die Jungfrau von Orleans» і майже доведе його до кінця (наперекладеною залишиться остання ява п'ятої, останньої, дії). Він пише також власні поезії. Наприклад, у тому-таки 1917 р. у поезії «До волі» Мирний висловлює своє несприйняття більшовицької революції, зокрема лівацького нігілізму щодо минулого. Після лютневої революції до Мирного з усіх боків пішли пропозиції видати його твори. Свої послуги письменникові пропонували Українсько-руська спілка, катеринославське видавництво «Сіяч», Подільська народна управа, київські видавництва «Криниця» та «Час», ляйпцізький видавець Яків Оренштайн, Всеукраїнський кооперативний видавничий союз, Полтавська спілка споживчих товариств, «Літературно-науковий вісник». Подальші події стали на заваді втіленню цих планів у життя. Тільки Полтавській спілці споживчих товариств 1818 р. вдалося видати повість «Товариші», а «Літературно-науковий вісник», починаючи з липневого числа за 1918 p., друкував по черзі повість «За водою», третю частину «Повії» та драму «Не вгашай духу!». У цьому ж