Читати книгу - "На краю вірності, JKatrin"

Віто

Сонце било в очі, хоча навесні цей світлий день мав заспокоювати. Виходячи з машини, я затримав погляд на білих хмарах, які повільно ковзали по небу, і відчув дивну порожнечу всередині. Моя рука несла букет — ніжно-рожеві лілії. Вівіан любила їх. Я не зміг забути, як її очі сяяли, коли я приніс їй ці квіти вперше. Тоді я навіть не думав, що одного дня буду стояти ось тут, знову дивлячись на могилу, де її немає.

Її тіло так і не знайшли. Всі ці роки я жив з думкою, що колись вона повернеться, що я побачу її знову. Пошуки, надії… а потім все стало лише спогадами. Всі ці роки я намагався знайти відповідь, але відповідей не було. Її вбили.

Стоячи біля могили, я відчував, як моє серце стискається. Це було як старе поранення, яке не загоїлось. Думки змішувались, кружляли в голові, і кожна з них боліла. Я намагаюся не думати про це, але не можу. Я сів на землю, а квіти в руках стали важкими, немов каміння. Ніжно-рожеві лілії, які вона так любила, тепер здавалися символом того, що я втратив. Мені здалося, що я не зможу їх втримати, вони стали важчими за усе, що я пережив за ці роки.

Небо над головою було ясним, але якесь холодне, неприязне, нагадувало про порожнечу. Я закрив очі, і знову побачив її — погляд, той, який вмів бачити мене наскрізь. В її очах я завжди знаходив спокій, віру. Вона була моєю безпекою, моїм життям. А тепер її немає.

"Чому я не зміг її врятувати?" — ця думка боліла, пронизувала мене, немов лезо ножа. Вона повертається знову і знову. Я знав, що я міг би зробити більше. Але не зробив. І тепер доводиться жити з тим, що я не був там, коли вона потребувала мене найбільше. Всі ці роки я тягнув на собі цей тягар, намагаючись знайти спосіб виправити все, хоч би одну річ, що могло б змінити її долю. І ось я тут, сижу на холодній землі, втративши все.

Я нахилив голову до колін, тримаючи в руках квіти, і не зміг стримати сльозу, яка тихо покотилася по щоках. Вона була така гаряча, болюча. Цей біль не вщухав, і він був моїм, мого серця.

10 років без неї. 10 років, сповнених порожнечею. Я жив в надії, що колись зустріну її знову, що її погляд зустрінеться з моїм і я зможу сказати, як сумую, як я її люблю. І все, чого я хочу зараз — це ще раз побачити її. Вона була моїм світом, і тепер цей світ став порожнім.

Я чую її голос у своїй голові — так чітко…Здається, що вона тут, поруч, так близько, як ніколи не була. Але це тільки уява.

— Я сумую за тобою, сuore mio(пер. серце моє), — прошепотів я крізь стиснуті губи, так, щоб навіть вітер не почув. Слова злетіли, але не дійшли до неї. Могила залишалася мовчазною. Вона не відповіла, як не відповідала всі ці роки.

І я залишився там, один, із квітами в руках і болем у серці.