Читати книгу - "На краю вірності, JKatrin"

Вівіан

Минуло кілька місяців. Довгі, виснажливі дні без жодної звістки про Габріеле. Ні слідів, ні зачіпок — порожнеча, яка починала повільно з'їдати мене зсередини.

Я сиділа за столом, вже вкотре вивчаючи одні й ті самі фотографії, коли до кімнати увійшов Рафаеле. Він виглядав стривожено — та  схвильованість, яка завжди була перед якоюсь великою авантюрою.

— У Віто щось назріває, — кинув він.— Я не можу пройти його систему безпеки. Вона надто складна.

Я відклала фото і підвела на нього погляд.
— І що ти пропонуєш?

Він перехрестив руки на грудях і злегка усміхнувся.
— Єдиний шанс дізнатись, що він приховує — це пробратися до нього додому.

Я відкинулась на спинку стільця й хмикнула.
— Рафаеле, хоч яким професіоналом я не була, ми говоримо про майже капо. Там така система, що муха непоміченою не пролетить.

Він не відступив.
— У нього буде благодійний вечір. Купа людей, офіціанти, музиканти, гості. Можеш злитися з натовпом. І, прошу тебе… — він примружив очі й усміхнувся, — тільки не як минулого разу.

Я метнула в нього серйозний погляд, але куточок губ мимоволі сіпнувся.
— Дуже смішно, Рафе.

Він простягнув мені флешку.
— Просто під’єднай це до його комп’ютерів. Ми витягнемо все.

Вечір настав швидко. Я стояла перед дзеркалом, перевіряючи образ. Каштановий парик-каре з довгим чубчиком, який падав на лоб, горіхові лінзи, яскравий макіяж, класична форма офіціантки — біла сорочка, чорні штани, жилетка. Ніщо не мало видати мене.

Я стиснула флешку в руці. Рафаеле подивився на мене схвально.

— Готова?
— Завжди.

Я увійшла до особняка разом з іншим персоналом. Взяла тацю з келихами й змішалась із натовпом гостей. Легкі розмови, сміх, музика. Все виглядало ідеально — і водночас як пастка. Я обережно уникала місць, де міг бути Віто, ковзаючи крізь натовп непоміченою.

— Коридор чистий, можеш йти, — голос Рафаеле в навушнику був чітким.

Я обережно поставила тацю й попрямувала вглиб будинку. Серце билося швидко, але руки залишалися впевненими. Я знайшла кабінет, під'єднала флешку й почала копіювання. Все йшло гладко.

На зворотному шляху я вдихнула на повні груди, вже майже розслабилась, коли почула шорох за спиною. Не встигла розвернутись, як мене притиснули до стіни. Руки зімкнулися над головою, міцні пальці вп’ялися в зап’ястя. Подих перехопило.

Віто.
Він стояв близько. Надто близько. Очі — уважні, пронизливі — вивчали моє обличчя, ніби намагаючись розгадати загадку.

— Ось ми нарешті і зустрілися, bella, — його голос звучав низько, глухо, з тією небезпечною м’якістю, від якої по шкірі пробіг холод. — Минулого разу ти зникла надто швидко. Цього разу — ти не підеш.

Я відчула, як легені зжались. Повітря стало густим, важким, наче його не вистачало. Змушуючи себе зберігати контроль, я вдихнула — повільно, обережно, намагаючись приховати тривогу.

— Минулого разу була помилка, — мої слова прозвучали рівно, але я відчувала, як всередині все стискається.

Його погляд звузився, на губах з’явилась ледь помітна, хижа посмішка.

— Та невже? — голос опустився ще нижче, шовковистий і небезпечний. — А мені здається інакше. У нас із тобою є ще незавершені справи.

Він повільно нахилився ближче. Його подих торкнувся моєї шкіри, коли він провів носом вздовж моєї шиї, вдихаючи мій аромат, немов намагаючись вкарбувати його у пам’ять. Мене пронизала хвиля паніки. Серце підскочило десь до горла, але я втрималась. Не здригнулася. Не відступила.

— Якщо ти ще раз доторкнешся до мене — я відріжу тобі яйця, — мій голос був холодним, різким, наче лезо.

Він не відступив. Його усмішка поглибилась, темні очі спалахнули небезпекою. Він засміявся — тихо, коротко, хижо, і цей сміх віддався теплом вздовж хребта.

— Перевага на моєму боці, bella. І ти це знаєш.

Його пальці на моїх зап’ястях стиснулися ще сильніше. Від дотику шкіра пекла, кров у венах закипала від адреналіну.

Я розуміла — вибратись буде непросто.

Мої очі на мить ковзнули убік, оцінюючи відстань до найближчих дверей. Занадто далеко. Кричати? Надто ризиковано. Навушник? Чи чує мене Рафаеле зараз? Можливо. Але часу, щоб перевірити — немає.

Віто не зводив з мене погляду. Його очі були темними і спокійними. Серце билося так сильно, що здавалося — воно зараз вирветься з грудей.

Він знову наблизився, небезпечно близько.
— Думаю, цього разу ми поговоримо довше, tesoro.

Я затримала подих. Потрібно було діяти. Швидко. Інакше це може бути кінець.