Читати книгу - "Це війна!, Ана-Марія Еріш"

Як же мене все дратувало в цьому коледжі. Абсолютно все — від занять до людей, яких я раніше вважав друзями. Ні, коли я вступив сюди, то просто літав від щастя. Мені здавалося, що це початок нового життя, повного творчості, свободи та здійснення мрій, адже зможу займатися своєю улюбленою справою.

Я ж мріяв про це з дитинства — сцена, світло, музика, натовп. Мої батьки досить швидко погодилися з моїм вибором, і я справді був щасливим. Таким щасливим, як давно не був. Вони бачили, як горять мої очі, і не стали заважати, хоч і мали сумніви.

Та все змінилося минулого року. Наче хтось вимкнув світло. Я почав відчувати, що музика мене зовсім не цікавить. Навіть інструменти стали чужими, звуки – нудними, а сцена – порожньою. Поступово весь мій запал почав зникати. І я не знав чому. Все, що раніше було змістом мого життя, більше не надихало.

Та я все одно не йшов з групи. Тримався. Вважав, що це просто такий період. Що мине. Що все ще повернеться. Але ні. Лише Кайла допомогла мені зрозуміти, що ж я хочу по-справжньому. Лише вона звернула увагу на те, що я більше не той, ким був. Вона відкрила мені очі на цей світ та коледж. На те, що я застряг. Що змушую себе лишатися в чомусь, що вже давно не моє. І я почав задумуватися: а може справді... я не для сцени?

От тільки тепер "Paralyzed" офіційно вигнали мене. Це вже сталося. Хоча я й намагався протестувати. На словах. У голові. Але що можна сказати, коли сам майже не був присутній у групі?

Звичайно, я майже не відвідував репетицій. І вони мали повне право. Та невже це може стати причиною? Невже ніхто не захотів поговорити, дізнатися, чому? Просто поставили перед фактом — і все. Я вже не частина їхньої історії.

А ще й Тейлор... Те, як вона дивилася на мене тоді. У ту мить, коли я виходив зі студії. Так, ніби я зрадив її. Наче зробив щось, чого вона не зможе пробачити. І чомусь це було болючіше, ніж я думав. Її очі вразили сильніше, ніж усі слова, які я почув того дня.

Я знаю, що вона вже давно займає місце в моєму серці. Вона завжди там була — між словами, між нотами, у кожному погляді. І коли я нарешті з усім розберуся, коли зрозумію себе до кінця, то запропоную їй стати моєю дівчиною. Не жартома, не натяками, а серйозно — як чоловік. От тільки треба зробити це раніше, ніж той придурок Раян Паркер спробує забрати те, що належить мені...