Читати книгу - "Син"

крім звістки про те, що в груди їхнього родича влучила куля. Вони вимагали від Тошавея, щоб він дозволив їм зняти з мене скальп або ж віддав скальп когось із моєї родини. Та він спокійнісінько відказав їм, що скальпи моєї матері та сестри належать ямпарікам, а брат мій загинув як герой, і тому з нього взагалі не знімали скальп. А я — ні в чому не винен (ох і брехня ж) і належу йому, Тошавеєві. І він аж ніяк не бажає, щоб мені зіпсували зачіску. Далі вони спитали, чи не віддасть він їм одного з тих скальпів, що висіли в нього на поясі. Він відповів, що це надзвичайно цінні трофеї, які нікому не можна віддавати. Але він може віддати їм дві рушниці. Не підходить? Тоді — коня. Знову мало? Ну, тоді він більше нічого не може їм запропонувати — урешті-решт, вони знали, що їхній родич поїхав ризикувати життям. То кінь — не так уже й мало? От і чудово!

Ми привезли до селища багато різних трофеїв, і тому всі стали готуватися до веселого свята. Тим часом Тошавей розподілив майже всіх коней, яких було здобуто в поході (близько сімдесяти), між воїнами, що були в цьому поході. Одного коня він, як і обіцяв, віддав родині загиблого індіанця, а ще кількох — не пожалкував віддати найбіднішим родинам у селищі, які прийшли й попрохали його про це. Він-бо завжди жив за правилом: не можна відмовляти тому, хто просить у тебе щось, що ти можеш віддати. Тож насамкінець у нього зосталося двоє коней. Ну, і ще я. Узагалі воїн, який очолював похід, має повне право залишити всі трофеї собі. Але Тошавей не був жадібним, і тому його завжди поважали, а після цього походу стали поважати ще більше.

Потому як Тошавей усе владнав із родиною загиблого воїна, ми поїхали далі крізь скупчення тіпі (я досі був прив’язаний до коня). Хоч би до якого тіпі ми наближалися — з кожного неодмінно виповзала стара скво та щипала мене за ногу так, що після цього залишався здоровенний синець. Скрізь стояв страшенний галас: індіанці всі водночас балакали, сміялися, щось вигукували. Так ми їхали, певно, кілька годин. Я нестерпно втомився від спеки, та ще й моє тіло геть усе задерев’яніло від того, що я був прив’язаний до коня й не міг нормально рухатися. Мій господар змушений був знову й знову розповідати одне й те саме тим, хто траплявся на його шляху (найімовірніше, це була розповідь про мене). Нарешті ми добралися до Тошавеєвого тіпі. Там уже нетерпляче чекали на нього рідні: стрункий та вродливий хлопець, миловидна дівчина, жінка років тридцяти та ще одна, старша років на десять. Неважко було здогадатися, що це Тошавеєві діти й дружини.

Невдовзі до Тошавеєвого житла підійшли троє старих індіанців, які відв’язали мене від коня та звеліли йти за ними. Я плентався, розминаючи ноги, що затекли, та споглядаючи вже знайомі картини: тіпі, багаття для приготування їжі, шкури й сире м’ясо тварин, інструменти та зброя. Раптом звідкілясь вигулькнула якась стара відьма та уперіщила мене просто по тендітному місцю між ногами. Я, правду кажучи, й так був страшенно втомлений і наляканий, а ще не витримував більше смороду сирого м’яса та шкур. Аж тут поряд зі мною наче виріс із-під землі якийсь молодик і як уперіщить мене по щелепі! Я зіщулився, захищаючи своє обличчя та інші вразливі місця. Та вояка, мабуть, передумав мене лупцювати й натомість заговорив до стариганів. Я встиг помітити, що молодий воїн мав сині очі. Тож це був білий… За кілька хвилин він пішов геть, навіть не поглянувши в мій бік.

Нарешті старі індіанці знайшли вільне місце біля якогось тіпі, повсідавшись там. Поволі вечоріло, сонце гріло дуже лагідно, а земля була напрочуд теплою й духмяною. Я сів на травичку та задивився на зелені пагорби, серед яких випасалися коні (їх було щонайменше кілька тисяч). Дослухався, як десь неподалік дзюркотить струмочок. Я міцно спав, коли двоє стариганів перевернули мене (тож тепер я лежав горілиць), а третій, найстарший, сів навпочіпки просто біля моєї голови. Від його штанів так тхнуло, що я мало не почав блювати. І злякався, що так воно й станеться, — злякався навіть більше, ніж до того боявся вмерти. Аж тут старий відійшов кудись, а поруч зі мною сів Неекару. Тож я трохи заспокоївся.

Піднявши голову, я побачив, що старий пішов до багаття. Що індіанець там робив — я не второпав, але невдовзі він повернувся з розпеченим шилом. І — раз-два! — проштрикнув мені мочки вух. У цей час Неекару міцно притискав мене до землі, тож опиратися я не міг. І лежав, безпомічний, доки старий не протягнув крізь утворені дірочки тоненькі смужки оленячої шкури. А тоді Неекару відпустив мене, і я підвівся.

Мені дали попити трохи лимонаду із сумаху. А над вогнищем смажилося м'ясо (шматки понастромлювали на гострі палиці, кінці яких поклали на рогатини, укопані в землю обабіч багаття). Я сидів собі й чекав, доки їжа буде готова. Нікого не зачіпав. Аж раптом до мене підбігло якесь кругловиде й товсте дівчисько та й заходилося зі мною бавитися, наче я був цуценям чи кимсь на кшталт цього. Маленька скво то хапала мене в обійми, то всідалася верхи й відважувала ляпаса. Потім вона, угледівши якусь калюжу, потягла мене туди й, затиснувши мені носа, занурила обличчям просто в смердючу, наче брудні шкарпетки, воду. Урешті-решт я їй набрид, і вона побігла геть. А я повернувся до вогнища, і хтось простягнув мені висушеного гарбуза з чистою водою, щоб умитися. Інші були зайняті приготуванням чогось на кшталт соусу (готували його в маленькій металевій сковорідці, помішуючи оленячою кісткою). Це була, певно, суміш меду та жиру, і запах від неї був іще кращий, ніж від вершкової підливки. Та поїсти мені тоді не судилося, адже до нас прийшов син Тошавея. Він звернувся до старих, а вони, захитавши головами, щось прокудкудакали у відповідь. Аж тут я побачив, що до нас наближаються родичі вбитого індіанця. І збагнув, що мені — гаплик.

Неекару заспокійливо поплескав мене по спині. А тоді мене кудись повели, і невдовзі я побачив, що ми вийшли просто до центру селища, поблизу вільного від тіпі майданчика.

Хтось притяг величенького стовпа, і його вкопали в землю. Потім мене прив’язали до нього. Я збагнув, що ось-ось відчую на своїй шкурі, що таке лінчування.